скажу.
– Ска-а-жу-у! – промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пішов з хати.
– Звичайний дядько, нічого сказати. Пішов – і не попрощався! – сказала Христя.
– Жди ти від Грицька звичайності – діждешся! Він уже і звичаї людські через свою пиху погубив, – промовила, зітхнувши, Пріська і знову побралася в куточок на піл, на своє місце.
Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкі думки обсіли голову. Її довге життя розстилалося перед нею… Де її радощі, де ті веселощі? День у день робота, день у день праця – ні згуляти, ні спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася – та й досі… Що було доброго в серці, що було живого в душі – як той шашіль, вона проточила: і краса була – не знать коли зносилася; і сила була – не знать де ділася; які надії були – і тих немає; зосталася одна – дочку пристроїти, та тоді хоч і вмерти… Без жалю, без туги, скоріше радіючи, кинула б вона сей світ: такий він їй гіркий та обридлий, темний та непривітний… Там – хоч вічний одпочинок; а тут – ні спочинку немає, ні єдиної одрадісної хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпіла, все перемогла… Не диво, коли в сорок літ прийшлося посивіти; глибокі зморшки порізали високе чоло, покарбували колись повне рум’яне обличчя, спершу висушивши та вив’яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осів, пряма спина зігнулася у дугу, а колись блискучі очі погасли-поблідли, як блідне квітка на морозі… Великі зашпори заганяло життя у серце Прісьці, страшним морозом кувало їй душу! Як мучена, сиділа тепер вона на полу, і не хотілося їй дивитись ні на що, не хотілося дихати; спустивши очі, вона важко зітхала… Буря вила й одкликалася болістю на її душі, на кістках, на серці.
– Ви б лягли, мамо, спочили, – упоравшись коло печі, каже Христя.
– Його вже не буде сьогодні, – промовила глухо Пріська. – І то – спочити… – і, протягаючи свої сині коряві руки, полізла на піч. Кістки їй лущали; сама вона стогнала.
Христя глянула на матір, провела її поглядом аж на піч – і на серці у неї похолонуло. Така мати стара, зісохла, немощна… Невже й вона доживе до такого? Не доведи, Господи!
Цілу ніч прокидало Христю материне важке зітхання; їй не раз чувся і її задавлений плач.
– Мамо, ви плачете? – допитувалась дочка.
І плач, і зітхання на який час замирали… Вітер покривав їх своїми жалісливими зáводами.
II
Недарма журилася Пріська; недарма цілі ночі не спала, то гірко плачучи, то важко зітхаючи: уже третій день минув після Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бігла до Здорихи довідатися, чи не приїхав її чоловік? Поки ж Здора не було, ще таки надія жила у її серці, ворушилася на самому дні, гріла; а як Карпо приїхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пішов від нього і більше йому не доводилося бачити, – ні жива ні мертва вернулася Пріська додому… У голові в неї гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто… Вона не змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев’яна, до другого дня.
На