а відтак хоч і побоювалися її, та все ж шанували й до слів її прислухалися. Поганого баба за весь вік свій ще не нарадила нікому. Але ж Стьопка про те – ні сном, ні духом не знав…
Отож, пришвендяла Терендиха на обійстя, та ще й на таку годину, коли зятьок сам-їден «на хазяйстві» був – Милоська з батьками подалися в ліс за грибами, його ж лишили, аби корову, як з паші прийде, у хліві причинив.
– Сину, – позвала Терендиха, спершись рукою об наріжний кант хати, – а йди-но сюди!
Стьопка підійшов, не привітавшись – забув, що так годиться.
Та бабі, здається, до того й діла ніякого не було. Вона, чесно кажучи, й сама вже частенько забувала здоровкатись – як-не-як, літа вже ген-ген які сиві, а за довгий вік стільки напхалося в мізки, що й не гріх забудькою стати.
– Ти, сину, Дизів зятьок?
– Еге! – буркнув Стьопка. – Зять.
Баба глянула на нього пильно, зітхнула.
– Жаль…
Стьопка вибаньчився не Терендиху: не міг допетрати, що воно має значити, оте «Жаль…», кого воно стосується.
– А шо? – пробубонів насторожено.
– Та нічого, сину, нічого, – спокійно, лагідно навіть, промовила баба.
Помовчала якусь хвилю, а по тому – несподівано:
– Ти б, сину, вивтікав, поки не пізно. Не буде тобі щастя з нею, бо їй не буде з тобою щасливо. Будете точити душі одне одному, як шашіль дерево чи ж червак плід. Не любить вона тебе…
– А ти як знаєш? – насупився Стьопка.
Баба ізнов зітхнула, ще скрушніше й глибше.
– Я, сину, мушу знати, бо вже стара…
– Не мели, бабо, фігні! – скипів Стьопка. – Прийшла тут, понімаїш, і галдиш!
Терендиха захитала докірливо головою.
– Що ж це ти, сину, таке старій людині говориш? Чи ж можна?! Стару людину, навіть як вона верзе казна-що, вислухай та й усе. Що із старого візьмеш? Кажуть же – що з літ, то й з розуму. Але отаке казати хіба ж можна?!
– Ти диви! – ще більше збісився Стьопка. – Триндить тут всяку фігню, та ше й мораль читає! А йди-но вон звідси, бо як візьму товкача та як огрію!..
– Оце то так! – схрестила руки на грудях Терендиха. – Славного зятька прийняв Дизьо, нічого не скажеш. А я, дурна, таке пожаліла! Тестя твого й тещу жаліти треба. І Милоську. З таким, як ти, життя їй не буде!
Сказала те все і позадкувала, бо бачила: і справді може огріти…
Вилаявся Стьопка услід бабі добрячим матюком, хотів ще, як на те, запустити чимсь їй навздогін, але полінувався – це ж треба було б нагинатися, а поперек же свій, не казенний.
4
Увечері Стьопка Милосьці допит учинив: любить його чи ні?
– Та кого ж я маю любить, як не тебе? – мало не в плач кидалася Милоська.
– А Терендиха каже, що не любиш!
– Терендиха? – затряслась Милоська. – Та я її… та я її… Вб’ю!
– Ага! – зарепетував Стьопка. – Правда очі коле!
– Та яка правда, яка правда!
Милоська заридала.
Підбігла до Стьопки, обняти спробувала, але він одгородився від неї, виставивши вперед руки.
Ми