його манери, – заклав руки за пояс, хитнувся вправо-вліво і повторив, розтягуючи слова:
– Навіщо думати, якщо впевнений?
– У чому? У чому ти впевнений? – ще стримувалася, та відчувала, що самовладання може зрадити їй будь-якої миті, і це лякало її, лякало найбільше: не мала права спасувати, бо тоді все, тоді кінець…
Він знову гойднувся.
– Ти знаєш!
– Що я знаю?
– Ти знаєш: я впевнений, що ти будеш моєю!
І (знову!) гойднувся вправо-вліво.
… чи, може, навпаки?
вліво-вправо?
спершу вліво, а потім вправо?
вліво-вправо, вліво-вправо…
а втім, яка різниця?
вліво-вправо, вправо-вліво…
Але вона вхопилася за це, наче за рятівну трісочку.
Врешті, чому «наче»? То й справді було для неї рятівною трісочкою: все вмить відступило на другий, третій, чортзна-який план, і вже ніщо більше не турбувало Марію, окрім – вправо?.. вліво?..
Він збагнув, що знову (вкотре, вкотре вже!) програє, але ж і його так само важко, майже неможливо було вивести з рівноваги, позбавити самовладання, змусити відступити: те, що він зараз піде, аж ніяк не вважатиметься за поразку! Те, що він зараз піде, означатиме лишень, що пролунав гонг, сповіщаючи про закінчення чергового раунду, і тільки це, і нічого більше!.. Та однак він не втримався, аби не зімітувати під завісу атаку.
– Ну, що ж, – посміхнувся все тією ж трафаретною своєю гримаскою, причаєною у кутиках тонких губ. – Ти можеш змінити ще десятки квартир, можеш навіть переїхати до іншого міста, але від мене тобі нікуди не подітися. Я знатиму про кожен твій крок..
6
І знову – весь тиждень Текля сама неприступність. Марія чекає п’ятниці, і що ближче вона, тим неспокійніше Марії. Неспокійніше… Ні, не те слово – неспокійніше. Не те. Душа Маріїна роздвоюються. І хочеться знову в затишну (попри все, таки вона затишна) Теклину оселю, і боязко. Боязко, бо відчуває: щось Текля замислила. А що – не збагнути і не розгадати.
І коли збігла п’ятниця – яке там збігла, коли цей день тягся, немов похоронна процесія! – а Текля так і не покликала Марію до кабінету, та роздвоєність переросла в неясну, та цілком, однак, усвідомлювану пекучу тривогу, й даремними були Маріїні сподівання, що «…ось тепер, коли все саме собою з’ясувалося…» має прийти полегкість. Навпаки, навпаки! Вона до глибокої ночі не стулила повік, і все думала, думала, думала: чому?.. чому?.. чому Текля так повелася?
7
Вранці її розбудила хазяйка:
– Там тебе якась жінка.
Марія схопилася, накинула на голе тіло (спала завжди без нічого) халатика і, защібуючись на ходу, вибігла на передухіддя.
То була Текля.
– Ви? – здивувалася.
Текля усміхнулася і, не чекаючи запрошення, ступила через поріг до коридорчика.
– Я, – відказала, прискіпливо роздивляючись.
– Як ви мене знайшли? – Марія незвідь-чому розхвилювалася.
Текля пропустила запитання повз вуха, вдала, що найбільше у світі її цікавить зараз це неохайне та занедбане,