Моя антологія світового сонета. Віктор Гриценко

день ледь вступить у права,

      а вже без ліри зажурилась крона,

      без ізмарагду – чорна, як ворона…

      Тьмяніє все – дерева й мурава.

      Вже часом-жорном змелена трава,

      бо лиш йому немає заборони.

      Але надінуть стовбури корони,

      як навесні відродиться листва.

      І вернеться минуле. І забуте

      знов знайдене, можливо, в книжці буде,

      бо ж у буття є істина своя.

      І лиш кохання не воскресне знову:

      не слід про щастя і заводить мову,

      як ревнощів ужалила змія.

* * *

      Коли бере Просьоса бубон свій,

      тоді від пісні вітер затихає,

      червона ружа на вустах палає,

      а в бубоні – перлин закличний рій.

      Велика грішниця чи чародій -

      бентежить розум, душу з вас виймає.

      А може, цим лиш Небу догоджає?

      На похвалу, поете, не скупій.

      Заплутались у кучерях її

      серця закоханих. Сліпий божок

      даремно слав їй в серце стріл рої,

      роздмухавши в очах лише жарок -

      ті дві зорі і досі нічиї!

      Де сил візьму прогнати їх з думок?…

      Луперсіо Леонардо де АРХЕНСОЛА

* * *

      Безпечно час покликав я до бою,

      коли наперекір його уставу,

      запрагнув відродити добру славу

      приречених на забуття судьбою.

      Захопленість моя була сліпою,

      бо маю долю також неласкаву:

      помстилася, що я знайшов управу

      на тьму віків… А я гордивсь собою!

      І тут мене, безумця, полонило

      кохання – лиш йому моє чорнило