телепню, чого не попередив, що ця клята калюжа така мілка! Я мало в’язи собі не скрутив.
– Звідки ж я знав? Думав тут глибоко, – виправдовувався, як міг, більший із купальників.
Брудні й липкі, вимащені як чорти, вони побрели до джерела й заходилися змивати з себе крижаною водою вже підсохлу глину. Після такого обмивання обоє вибралися на сонце й цокочучи від холоду зубами, продовжували звинувачувати один одного в невдалому купанні.
– Недоумку, чого я з тобою зв’язався? Казав Шеф найди собі пристойного напарника. Взяв на свою голову телепня, нащо я тебе витяг з тюрми?
– Адмірале, погодься, я ж тут ні при чому. Копанка зверху видалася глибокою, та й ти ж першим стрибнув.
– Ти завжди себе вигородиш, а я ще «чахотку» зароблю від цієї води. Навіщо Шефові знадобився той чортів камінь, а що як бородата «наука» нас підставить? Дарма землю ритимемо?
– А як знайдемо скарб, тоді що, ще й із Професором ділитися доведеться?
– Що – повний бовдур? – Адмірал крутнув пальцем коло скроні. – Шеф сказав: «Ніяких свідків. Ваше золото – мій камінь і баста !»
– Як думаєш, Адмірале, тут, справді, є золото?
– Дурниці. Може й було колись, а зараз бачиш як порито. Якщо й було, то давно вже викопане, ще до нас. Наш Професор думає, що він наймудріший. Але хай платить, а ми покопаємо. Ги-ги-ги! – напарники знову гигикнули й, підставивши до сонця померзлі животи, заплющили очі.
Через хвилину вони вже захропли під пекучим сонцем. Професор сидів недалеко від палатки, нагнувшись над клаптиком паперу й усе щось обраховував. Коли він відірвався від паперів і звернув увагу на своїх робітників, на животах у тих аж шкварчало сало під шкурою. Полудневе сонце так спекло шкіру, що та розчервонілася, як у варених раків. Професор заходився будити неборак. Очманілі громили не розуміли, що діється: шкіра на животі пекла, голова гула, а перед очами плили великі темні кола.
– Професоре, я не можу встати! – Спираючись на ватяні ноги, намагався піднятись Зуб.
– Тепловий удар! Боже! Я забув вас попередити, щоб не спали на сонці. Негайно перебирайтеся в тінь і холодне до голови.
Адмірал навкарачки поповз до кущів. За ним хитаючись, як п’яниця після добрячої випивки, почвалав Зуб.
– Чекайте, в мене тут є якийсь крем. – Бородатий професор порився в рюкзаку й дістав тюбик. – Від опіків немає, тільки ось, від комарів, але він також досить жирний.
Двоє невдах схватили крем і стали намазувати свої печені животи.
– Не думав, що тут такі небезпечні умови праці, – простогнав копач зі шрамом.
– Прийдеться тобі, Професоре, подвоїти нам платню, – підтримав його кульгавий, він саме щедро мастив свого червоного живота кремом. – Хоча я й не вірю, що ми щось знайдемо в цій дірі. Подумати тільки, сто п’ятдесят кілометрів від обласного центру. Хто б поніс ховати скарб у це болото.
– Не кажіть, не кажіть. Ось згідно цього давнього манускрипту, тут було найбільше поселення найдревніших