Дякую вам за все!
1
У Довсона Коула галюцинації почалися після вибуху на платформі – у день, коли він міг загинути.
Він був певний, що за чотирнадцять років на платформі бачив усе. У 1997 році на його очах гелікоптер втратив управління просто перед посадкою й, умить перетворившись на вогняну кулю, розбився об палубу, завдавши Довсону опіків спини другого ступеня, коли той намагався врятувати хоч когось з екіпажу. Тринадцятеро людей, більшість з яких перебувала в гелікоптері, загинули. Чотири роки потому, коли на платформі обвалився кран, металевий уламок завбільшки приблизно із баскетбольний м’яч ледве не зніс Довсонові голову. У 2004-му він став одним із тих кількох працівників, що залишилися на вежі, коли налетів ураган «Іван»: швидкість шквального вітру сягала понад сто миль[1] на годину, а хвилі були такі, що, дивлячись униз на опори, які ледве трималися, він мимохіть думав про парашут. Небезпека чигала усюди: люди послизалися, все навкруги ламалося, а синці й порізи були невід’ємною частиною життя команди. Довсон бачив за цей час більше переломів, аніж міг би перелічити, дві епідемії харчових отруєнь, що звалили з ніг усю команду, а два роки тому, у 2007-му, на його очах став тонути корабель постачання, який тільки-но відійшов від вежі; в останній момент його витяг катер берегової охорони, який проходив поблизу.
Але цього разу все було дещо інакше. Оскільки витоку не сталося, – у цьому випадку системи безпеки запобігли б значним викидам – національна преса майже не приділила цій пригоді уваги й через декілька днів усі про неї забули. Та для тих, хто там був, то був нічний кошмар. Аж до моменту вибуху все йшло як завжди. Довсон оглядав насосні станції, коли один із резервуарів несподівано вибухнув. Ще до того, як він устиг усвідомити, що трапилось, його жбурнуло ударною хвилею об стіну сусіднього ангара. Далі полум’я охопило усе навколо. Уся вежа, вкрита патьоками нафти й мастила, миттю перетворилася на пекло, що поглинало платформу. Далі два сильні вибухи струсонули вежу ще дужче. Довсон пам’ятав, як намагався відтягти декілька тіл подалі від полум’я, але четвертий вибух, ще дужчий, ніж попередні, підняв його у повітря вдруге. Спогади про падіння у воду – падіння, якого він міг не пережити, – були розпливчастими. Наступне, що він пам’ятав, – як його носило хвилями Мексиканської затоки десь за дев’яносто миль від луїзіанської бухти Вермільйон.
Як і більшість інших, він не встиг натягти рятувального костюма чи дістатися до плота, але з-поміж хвиль бачив, як якийсь чорнявий чоловік махає йому рукою, наче закликаючи Довсона пливти до нього. Довсон, знесилений і контужений, став вигрібати у той бік, борючись із океанськими хвилями. Важкі від води одяг та черевики тягли його на дно, а коли руки і ноги майже відмовили, він зрозумів, що невдовзі загине. Йому здавалося, що він уже близько, проте величезні хвилі, що здіймалися навколо нього, не давали змоги у цьому пересвідчитися. І тоді серед розкиданих по поверхні уламків він помітив загублений кимось рятувальний пояс, і, зосередившись з останніх сил, вхопився за нього. Пізніше дізнався, що на час, коли його