їх на защіпку, ніби хотіла відокремитися від сріблястого світла, що освітлювало її неземним сяйвом.
– Я точно не знаю чому, – сказала вона. – Але думаю, якби я була матір’ю Генриха, то не захотіла б, щоб мій син, претендент на престол і узурпатор, король лише за правом перемоги в битві, надів корону поруч із принцесою, справжньою принцесою з королівської родини, прегарною дівчиною, яку любить народ. Крім усього іншого, мало кому сподобався б його вигляд.
– Чому? А який у нього вигляд? – запитала я.
– Звичайнісінький. – Моя мати звинуватила його одним осудливим словом. – Він дуже й дуже нічим не примітний.
Поступово нам усім, навіть Сесилії, яка до останнього дня не втрачала відчайдушної надії бути запрошеною, стало зрозуміло, що новий король коронується сам-один, не бажаючи, щоб я, така гарна і єдина правдива представниця королівського роду, стояла з ним поруч. Він навіть не захоче мати нас, колишню королівську родину, своїми свідками, коли покладе руку на корону мого коханого, корону, яку носив чоловік, якого я кохала, і мій батько перед ним.
Жодного послання не надійшло ані від Генриха, ані від його матері.
Леді Марґарет Стенлі ніяк не підтвердила це рішення, і хоч моя мати і я розглядали можливість написати їй, жодна з нас не захотіла терпіти приниження просити її ані надати нам шанс відвідати коронацію, ані призначити дату для мого весілля.
– Крім того, якби я була присутня на коронації як королева-вдова, я мала б велику перевагу над нею, – в’їдливо зауважила моя мати. – Можливо, саме тому нас і не запросили. Вона у своєму житті на кожній великій події не бачила нічого, крім моєї спини, або вид їй затуляв мій капелюшок чи моя вуаль. Вона супроводжувала мене в кожну кімнату в цьому палаці, а потім також супроводжувала Анну Невіл, коли була її фрейліною. Вона йшла за Анною на її коронації, несучи шлейф від її сукні. Мабуть, леді Марґарет відчуває, що тепер настала її черга бути першою леді, й хоче, щоб хтось ніс її шлейф.
– А як щодо мене? – з надією запитала Сесилія. – Я згодна нести її шлейф. Я б із радістю несла її шлейф.
– Ти його не нестимеш, – відрубала мати.
Генрих Тюдор залишався в палаці Ламбет до коронації, і якби він захотів підвести голову від свого сніданку, то побачив би моє вікно у Вестмінстерському палаці, прямо через річку перед ним; але, мабуть, він не захотів підвести голову, він досі не цікавився своєю незнайомою нареченою, бо не надіслав їй жодної звістки. Уночі перед коронацією він перебрався в лондонський Тауер, як веліла традиція. Там він оселився в королівських покоях і щодня проминав двері, за якими востаннє бачили моїх братів, щодня перетинав зелений моріжок, де для мого брата поставили мішень, щоб він тренувався у стрільбі з лука. Чи може чоловік ходити там і не відчувати, як поза спиною йому пробігає мороз, не бачити бліде обличчя ув’язненого хлопчика, який мав би коронуватися королем? Чи його мати не бачить легку тінь на причалі або, коли стає навколішки на королівському місці в каплиці, не чує вона слабке відлуння хлоп’ячого