Світило яскраве сонце, було жарко, й ми просувалися вперед короткими етапами, позаяк малі діти їхали верхи на своїх поні й не могли триматися в сідлі довше, ніж три години без відпочинку. Я сиділа на гнідому мисливському коні, якого Ричард подарував мені, щоб я не відставала від нього, як відставала на своєму. Я була рада, що ми покинули замок Шериф Гаттон; там ми планували влаштувати собі палац, кращий за Гринвіч, ми покинули сади, де гуляли разом, і залу, де танцювали під музику найкращих музикантів, і капличку, де він узяв мене за руку й пообіцяв одружитися зі мною, як повернеться з битви. Із кожним днем я все віддалялася від того місця й сподівалася, що зрештою забуду про нього. Я намагалася втекти від своїх мрій і майже не чула, як вони скакали за нами, мов невідчепні привиди.
Едвард був збуджений мандрівкою, він утішався свободою Великої Північної дороги, йому було приємно бачити, як люди на їхньому шляху оберталися подивитися, що залишилося від королівської родини Йорків. Щоразу, коли наша невеличка процесія зупинялася на відпочинок, люди підходили, щоб благословити нас, скидали капелюхи перед Едвардом як перед єдиним спадкоємцем родини Йорків, єдиним чоловіком із цієї родини, хоч наша династія зазнала поразки й люди чули, що тепер на троні буде новий король, валлієць, якого ніхто не знав, чужоземець, який непроханим прибув сюди з Бретані, або Франції, чи звідкись із-поза Ла-Маншу. Тедді подобалося вдавати себе законним королем, який їде до Лондона коронуватися. Він кланявся, махав рукою, скидав капелюха, коли люди, штовхаючись, вибігали з домівок та крамниць, як ми проїздили крізь маленькі містечка. Хоч я щодня йому казала, що ми їдемо на коронацію нового короля Генриха, він забував про це відразу, коли хтось вигукував:
– Ворік! Ворік!
Меґґі, його сестра, прийшла до мене вночі, перед самим Лондоном.
– Принцесо Єлизавето, можна поговорити з вами?
Я всміхнулася їй. Мати бідолашної маленької Меґґі померла від пологів, і Меґґі, ще не скинувши коротенького одягу, стала матір’ю та батьком своєму братові й господинею його дому. Батьком Меґґі був Джордж, герцог Кларенський, його стратили в Тауері за наказом мого батька і наполяганням моєї матері. Меґґі ніколи не виявляла почуття образи, хоч вона носить на шиї медальйон із волоссям матері, а на зап’ястку чудовий браслет зі срібною застібкою в пам’ять про батька. Перебувати біля трону завжди небезпечно; вона знає це, хоч їй лише дванадцять років. Династія Йорків поїдала власних дітей, як скажена кицька.
– Що таке, Меґґі?
Її маленький лоб узявся зморшками.
– Я турбуюся за Тедді.
Я чекала, що вона скаже далі. Вона віддана сестра й дуже любить свого малого брата.
– Турбуюся за його безпеку.
– Чого ти боїшся?
– Він єдиний хлопець із роду Йорків, єдиний спадкоємець, – довірливо сказала вона мені. – Звичайно, є й інші Йорки, діти нашої тітки Єлизавети, герцогині Сафолкської. Але Тедді єдиний і останній із синів Йорків. Ваш батько, король Едвард, мій батько, герцог Кларенський, і наш дядько, король