обличчя з темними запалими очима без будь-якого виразу втуплюються в орган. Здається, що ці обличчя висять у повітрі, як плоскі великі світлі круги в тьмяному золотому сяйві, а часом узимку, в темряві, вони скидаються на великі облатки, які чекають, щоб на них зійшов святий дух. Вони не звикають до органа: у них немає минулого, немає спогадів, і щонеділі їхній чужий усьому мозок зустрічає флейту, скрипку та гамбу, як щось несподіване й нове. Потім священик починає співати біля олтаря, і вони обертаються до нього.
Не всі божевільні стежать за відправою. В задніх рядах сидить чимало таких, що навіть не поворухнуться. Вони заклякли там, ніби охоплені страшним горем і навколо них немає нічого, крім порожнечі, – а втім, може, це тільки так здається. Може, вони перебувають у якомусь іншому світі, де не чути слів розп’ятого Христа, де вони просто, нічого не розуміючи, віддаються музиці, проти якої звуки органа убогі й грубі. А може, вони й зовсім ні про що не думають – байдужі, як море, життя і смерть. Тільки ми вдихаємо в природу душу. А якою є природа сама по собі, можливо, знають тільки оті голови, що внизу, – але вони не в силі зрадити таємницю. Те, що вони бачать, зробило їх німими. Іноді здається, ніби це останні нащадки будівників Вавілонської башти, мови яких було помішано, і вони не можуть розповісти про те, що побачили з найвищої тераси башти.
Я крадькома поглядаю на передній ряд. Праворуч, де падає з вікна рожеве й синє світло, я бачу темну голову Ізабели. Вона стоїть навколішки, дуже струнка й гнучка. Її маленька голівка схилена набік, як у готичних статуй. Я затискую регістри гамби й vox humana і витягую vox celesta. Це найтихіший і найзворушливіший регістр органа. Ми наближаємось до святого перетворення: хліб і вино перетворяться на тіло й кров Христову. Це чудо – так само, як і те, що з пороху й глини зроблено людину. Ризенфельд твердить, що є ще третє чудо: воно полягає в тому, що людина не придумала нічого кращого, як дедалі, то все досконаліше експлуатувати і вбивати собі подібних, а короткий проміжок часу від народження до смерті все більше заповнювати егоїзмом, хоч кожному з самого початку цілком ясно одне – що він повинен умерти. Так каже Ризенфельд з Оденвальдських гранітних заводів, один із найдалекоглядніших калькуляторів і сміливців у справах смерті.
Agnus Dei qui tollis peccata mundi.[1]
Після служби я одержую від сестер божевільні сніданок – яєчню, холодну закуску, бульйон, хліб і мед. Це входить до нашої угоди. Такий сніданок дає мені змогу обійтись без обіду, бо в неділю в ресторані Кноблоха не годують по абонементах. Крім того, я одержую тисячу марок – гроші, яких мені якраз вистачило б на те, щоб їздити сюди трамваєм. Я ніколи не вимагав підвищення платні. Чому, і сам не знаю: з шевцем Карлом Брілем і з книгарем Бауером я завжди вперто торгуюся.
Поснідавши, я виходжу в парк. Це великий гарний сад з деревами, квітами й лавками, обгороджений високим муром, і якби не грати на вікнах, можна було б подумати, що тут санаторій.
Я люблю парк, тому що тут тихо і мені не треба ні з