з жовтими, як солома, вусами, в запорошених смугастих штанах. Холоші в нього защеплені, щоб зручно було їздити на велосипеді. Він з осудом міряє поглядом Ґеорґа й мене. Для нього ми – канцелярські щурі, що цілими днями б’ють байдики, тоді як він, людина діла, влаштовує всі справи за межами міста. Його ніщо не бере. Щодня на світанку він поспішає на станцію, їде поїздом, а потім на велосипеді добирається у найвіддаленіші села, звідки наші агенти – грабарі або вчителі – повідомили про чиюсь смерть.
Генриха не можна назвати невправним. Його огрядність викликає довіру, тому він вранці й увечері не забуває заглянути в кухоль з пивом, щоб бути у формі. Селянам більше подобаються низенькі товстуни, ніж худі здоровила, що, здається, от-от помруть з голоду. Костюм теж стає йому в пригоді. Генрих Кроль не носить ні чорного сюртука, як наші конкуренти з фірми Штайнмайєра, ні синього святкового костюма, як комівояжери Гольмана й Клоца, – перший занадто красномовний, а другий – занадто байдужий. Він носить скромний візитний костюм – штани в смужку й маренговий піджак, а крім того – старомодний стоячий комірець з прямими ріжечками і краватку приглушених тонів. Два роки тому Генрих Кроль на мить завагався, коли замовляв костюм: чи не краще личитиме йому фрак, однак потім, зваживши на свій малий зріст, відмовився від цієї думки. Це було щасливе вирішення – навіть Наполеон був би смішний у фраці. В теперішньому ж своєму одязі Генрих Кроль справляє враження посланця самого Господа Бога – а це якраз те, що треба. Защіпки ж на холошах додають йому ще одну рисочку, просту й водночас витончену, – віриться, що в людей, які носять такі защіпки у вік автомобілів, можна купити дешевше.
Генрих знімає капелюха і витирає хусточкою чоло. Надворі досить-таки холодно, і він зовсім не спітнів; Генрих просто хоче показати, який він трудівник у порівнянні з нами, конторськими неробами.
– Я продав надгробок з хрестом, – каже він з нещирою скромністю.
– Який? Маленький, мармуровий? – з надією питаю я.
– Ні, великий, – відповідає Генрих, втупившись у мене очима.
– Що? Той із шведського граніту, з подвійним цоколем і бронзовим ланцюгом?
– Авжеж той. Чи в нас, може, є ще якийсь?
Генрих втішається своїм запитанням, ніби це вершина дотепності.
– Ні, – відповідаю я, – іншого в нас немає. В тім-то й наше лихо. Це був останній. Гібралтарська скеля.
– За скільки ж ти його продав? – не витримує Ґеорґ.
Генрих потягується.
– За три чверті мільйона – без напису, без огорожі й перевозу. За все це вони ще доплатять.
– О боже! – вигукуємо ми з Ґеорґом в один голос.
Генрих кидає на нас погляд, повний зневаги. Такий вираз часом буває в дохлої риби.
– Це була важка боротьба, – пояснює він і чомусь знов надягає капелюха.
– Краще, якби ви були зазнали в ній поразки, – кажу я.
– Що?
– Якби зазнали поразки. В тій боротьбі.
– Що? – роздратовано перепитує Генрих. Я завжди збиваю його з пантелику.
– Він хоче