фрау Кроль, вона вмить зникає. Стара Лізи терпіти не може, хоч вона й не з тих святенниць, що вічно стирчать у церкві.
– Оця ще мені брудна нечупара, – не без задньої думки каже вона.
Ґеорґ відразу клює на це.
– Брудна? Чого це вона брудна?
– Тому що брудна, хіба ти не бачиш? Невмивана, але в шовкових ганчірках.
Я помічаю, що Ґеорґ мимоволі задумується. Ніхто не любить бруду в своєї коханки, якщо він не декадент. Очі його матері якусь мить світяться тріумфом, потім вона міняє тему розмови. Я захоплено дивлюсь на неї; стара, як полководець з дуже рухливим військом: завдає блискавичного удару, а поки противник приготується до захисту, вона вже в іншому місці. Ліза може й нечупара, але, безперечно, не така брудна, щоб це впадало у вічі.
З будинку випурхують три Кнопфові дочки – маленькі, круглі й моторні. Як і їхня мати, вони швачки і цокотять машинками цілісінький день. Тепер, щебечучи, дівчата розносять спекулянтам недосяжно дорогі шовкові сорочки. Кнопф, старий вояка, не дає з своєї пенсії на домашні витрати жодного пфеніга: про все мусять турбуватись чотири жінки.
Ми обережно розпаковуємо обидва чорні надгробки з хрестами. Власне, їх треба було б поставити біля входу, щоб досягти більшого ефекту, і взимку ми їх там і поставили б, однак зараз травень, і, як це не дивно, наше подвір’я править за місце гулянок для котів і закоханих. Коти починають ще в лютому кричати серед надгробків, ганяючись один за одним поміж цементовим обрамленням до могил, закохані ж з’являються там одразу, як тільки починає тепліти, щоб любитись на свіжому повітрі; а зрештою, хіба для цього буває колись надто холодно? Вулиця наша тиха, віддалена від центру, ворота так і просять кожного зайти, а сад великий і просторий. Дещо моторошна виставка не бентежить закоханих, навпаки, вона, здається, ще розпалює їхню пристрасть. Два тижні тому капелан з села Галле, котрий, як усі слуги божі, звик уставати разом з курми, з’явився до нас о сьомій годині ранку купувати чотири надгробки з найменших на могили сестер-жалібниць, що померли протягом року. Коли я, сонний, вів його до саду, то ледве встиг вчасно скинути з хреста на полірованому з усіх боків пам’ятникові рожеві трусики із штучного шовку, що майоріли, як прапор. Їх забула там якась захоплена нічна пара. Сіяти життя в царстві смерті! – безперечно, в широкому, поетичному розумінні – в цьому є щось заспокійливе, і коли я розповів про це Отто Бамбусу, члену нашого клубу, вчителеві, що пише вірші, він одразу ж украв ідею і втілив її в елегію з світовим гумором – але взагалі це досить-таки дратує, особливо коли поблизу ще й виблискує в промінні ранкового сонця порожня пляшка з-під горілки.
Я оглядаю виставку. Вона справляє приємне враження, якщо можна так сказати про надгробки. Два хрести здіймаються на своїх цоколях, сяючи у сонячному промінні, символи вічності, одшліфовані часточки розпеченої колись землі, застиглі, відполіровані, готові назавжди зберегти для нащадків ім’я якогось щасливого