природою. Ґеорґ і я стоїмо перед старостою Дебелінгом, якому притакує його горбатий писар Вестгауз.
– Приходьте наступного тижня, – добродушно каже Дебелінг і частує нас сигаретами. – Тоді ми все підрахуємо й заплатимо повністю. А зараз, у цій метушні, ми ще не встигли у всьому як слід розібратись.
Сигарети ми беремо.
– Можливо, – зауважує Ґеорґ. – Однак гроші нам потрібні сьогодні, пане Дебелінг.
Писар регоче:
– Гроші кожному потрібні.
Дебелінг підморгує йому й наливає горілки:
– Краще випиймо!
На свято запросив нас не він, а Волькенштейн, який не думає про нікчемні папірці. Дебелінг волів би, щоб ми взагалі не приїздили або щоб принаймні з’явився тільки Генрих Кроль. З ним легко було б упоратись.
– Ми домовились, що гроші буде сплачено при освяченні пам’ятника, – каже Ґеорґ.
Дебелінг байдуже знизує плечима:
– Адже це майже все одно, чи зараз чи наступного тижня. Коли б вам скрізь так швидко платили…
– І платять. Без грошей ми нічого не даємо.
– Ну, а цього разу дали. За ваше здоров’я!
Від горілки ми не відмовляємось. Дебелінг підморгує захопленому писареві.
– Добра горілка, – кажу я.
– Ще по одній? – питає писар.
– А чому й не випити.
Писар наливає. Ми п’ємо.
– Отже, наступного тижня, – заявляє Дебелінг.
– Отже, сьогодні, – каже Ґеорґ. – Де гроші?
Дебелінг ображений. Ми пили його горілку, курили сигарети й після цього все одно вимагаємо грошей. Так не роблять.
– Наступного тижня, – каже він. – Ще по чарці на прощання?
– Чому не випити?
Дебелінг і писар жвавішають. Вони думають, що перемогли нас. Я виглядаю у вікно. Там, ніби картина в рамі, вимальовується пейзаж, осяяний вечірнім сонцем: ворота, дуб, а далі – неосяжні мирні поля, місцями золотисті, місцями ніжно-зелені. «Чого ми тут лаємось? – думаю я. – Хіба це не саме життя – золоте, зелене й тихе в рівномірному подиху пір року? На що ми обертаємо його?»
– Дуже прикро, – чую я голос Ґеорґа, – але ми змушені наполягати на цьому. Ви знаєте, що наступного тижня гроші ще більше знеціняться. Ми й так уже втратили на вашому замовленні. Все це вже тягнеться на три тижні довше, ніж ми сподівались.
Староста хитро позирає на нього.
– Ну, тоді ще один тиждень не матиме великого значення.
Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:
– А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам’ятник.
– А чому б і ні? – встряю я. – Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо знадобиться, то й лева. Наші робітники прибудуть сюди за дві години.
Писар сміється.
– І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам’ятник, який уже освячено? У Вюстрингені кілька тисяч жителів.
– І