кажу я. І раптом чую слова, що лунають для мене, як грім з ясного неба:
– Та де там! Ви тільки й знаєте, що про сміховинність смерті, – заявляє Герда. – І тому не можете зрозуміти серйозності життя.
Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюсь на захопленій ворогом території, однак не складаю ще зброї.
– Від кого це ти набралась такого? – питаю я. – Ти, Сивілло над темним виром скорботи!
Герда сміється.
– Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші про це так не думають. Едуард, наприклад, – справжній соловей.
Жирне обличчя Едуарда розквітає.
– Ну, то як буде з печенею? – питає його Герда.
– Та врешті, чом би й не пригостити їх?
Едуард зникає. Я зиркаю на Герду.
– Браво! Чиста робота! Як нам сприймати це?
– Не так, ніби ти мій чоловік, – відповідає вона. – Просто радій, що живеш, і годі.
– А що таке життя?
– Те, що зараз ось трапилося.
– Браво! – каже Ґеорґ. – Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.
– Ти його теж любиш? – питаю я Герду.
Герда регоче.
– Він ще зовсім дитина, – каже вона Ґеорґові. – Ви не можете розтлумачити йому, що не все завжди буде його власністю? Особливо коли він сам нічого не робитиме для цього?
– Я завжди намагаюсь пояснити йому це, – відповідає Ґеорґ. – Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважає йому зрозуміти мене. Він аж тоді стане іншим, коли помітить, що це просто евфемістичний егоїзм.
– А що таке евфемістичний егоїзм?
– Юнацьке марнославство.
Герда регоче так, що аж стіл трясеться.
– Мені це марнославство подобається, – заявляє вона. – Але його треба чимось урізноманітнювати, щоб не набридало. Тут уже нічого не вдієш.
Я не наважуюсь запитати, чи справді вже нічого не вдієш. Герда сидить напроти мене, щира, спокійна і, тримаючи в руці ножа, чекає ще одної порції печені. Обличчя її покруглішало: поправилась на Едуардових харчах. Вона весело дивиться на мене, анітрохи не бентежачись. Та й чого б вона мала бентежитись? Яке я маю на неї право? І хто кого обдурює в цю мить?
– Це правда, – я обріс егоїстичним атавізмом, як скеля мохом, – погоджуюсь я. – Меа culpa!
– Авжеж, любий, – каже Герда. – Втішайся життям і думай лиш тоді, коли це необхідно.
– А коли це необхідно?
– Коли ти мусиш заробляти гроші або хочеш досягти успіху.
– Браво! – знову каже Ґеорґ.
В цю мить з’являється печеня, і розмова затихає. Едуард ходить коло нас, як квочка біля курчат. Це вперше він не шкодує для нас їжі. На обличчі в нього грає якась нова, повна ситої зверхності посмішка, котрої я ніяк не можу зрозуміти. Він час од часу потай посилає її Герді, як в’язень посилає з в’язниці записку. Але Герда, коли він не бачить, посміхається до мене так само» як і раніш, – відверто, невинно, як дитина, що йде до причастя. Я старший за Герду, але в мене таке почуття, ніби вона має принаймні на сорок років більше