у їхній громаді якщо й вимовляли, то лише пошепки і з острахом. Та й як не остерігатися тої, в чиїх руках сукалася нитка людської долі. А може, сукається й далі? Хіба про богів можна знати щось напевно? Це ж саме од її очей ховали жінки наніч своє прядиво і кужелі, аби не опряла потай і не накликала Біди, не наслала за недбалість і неохайність на оселю хвороби та злидні…
– Захар, – протягнула богиня, наче пробуючи ім’я на смак. – Гм… А скажи, хлопче, чого це тобі заманулося мене підстрелити?
Той аж схлипнув. Стрілець, щоб тебе… Цілив у птицю, а втрапив у молодицю. Тепер начувайся! Тебе б прохромити накрізь, вибачив би? Ото ж бо… Спробуй розтлумач тепер богині, що не до неї мірив. І те, що вона безсмертна, справи не міняє. Однаково боляче… Сам же бачив, як корчилася. Захар зітхнув ще раз. Мовчанка затягувалася, а то було не вельми гречно та й не надто безпечно. Коли боги запитують, краще поспішити з відповіддю.
– Бо я хочу літати…
– Літати? – здивовано перепитала богиня. – А до чого тут одне з другим?
Морена все ще продовжувала лежати навзнак, і її струнке тіло так і притягувало погляд парубка. І щоб не видатися ще більшим дурнем або нахабою (знати б, що жінці, чи то пак, богині видається більшим нахабством: коли витріщуються на її розкішне тіло, чи – коли вперто відводять погляд?) та не стовбичити поряд без руху, Захар заходився білувати її здобич.
Що й казати, сьогоднішній день видався не найлегшим у житті парубка. Спершу лісовик бавився з ним у відгадки. Потім підстрелений птах виявився богинею. Дякувати, що хоч вона, здається, сприймає цю пригоду з гумором. Захар крадькома кинув погляд на чарівні принади, насупив брови і засопів. Йому й раніше доводилося мати справу з дівчатами, але всі вони були свої, знані змалку і через те не чаїли в собі тієї п’янкої таїни, що знуртовує кров. Та й вродою, чого лукавити, значно поступалися Морені. Не такому, як він, задивлятися на богиню! Он вона навіть не приховує своєї наготи… Ще б пак! Хіба він сам соромився б якоїсь звірини? А чим простий смертний кращий для богині? Хоча – парубок аж захолов од власного нахабства – може, вона навмисно демонструє йому свою красу? Тоді, виходить, він – їй не байдужий?! І Захар знову злодійкувато глипнув на Морену.
Але думки думками, а богиня хотіла чути відповідь. І рад не рад, знімаючи шкіру з сарнятка та розпалюючи багаття, парубок слово по слові переповів Морені свої сьогоднішні пригоди.
– І де ж ті пір’їни? – поцікавилася богиня, що з кожною хвилиною виразно почувала себе дедалі краще.
Захар зойкнув і луснув себе по чолі. Уздрівши замість птаха поранену жінку, він так розгубився, що геть забув про все і тепер нізащо не відрізнив би свої пір’їни від десятка інших, що їхлегкий вітер ворушив у траві.
– Загубив?
Захар мовчки підняв з землі жмут пір’я. І така зажура, такий розпач вимальовувалися на його обличчі, що Морена утрималася від жартів, а потім цмокнула язиком і дмухнула наперед себе. Парубок стрепенувся, не знаючи, до чого йдеться, але одразу аж розцвів. Бо тепер уже тримав у руці лише дві пір’їни,