розбиті. Ніхто в них уже не жив. Третій якимсь дивом уцілів. Лише дах на ньому згорів; це був будинок, у якому мешкала родина Циглерів. Циглер товаришував з батьками Гребера.
Він рушив сходами вгору. На майданчику стояли відра з піском і водою. На стінах були наклеєні оголошення.
Він натиснув на кнопку й здивувався, що дзвінок іще працює. За мить двері обережно прочинила стара, змучена жінка.
– Фрау Циглер, – звернувсь Гребер. – Я Гребер, Ернст Гребер.
– Так, так… – Стара пильно придивилася до нього. – Так. – Потім нерішуче додала: – Заходьте, будь ласка, пане Гребер.
Вона розчинила двері ширше, впустила його і знову накинула ланцюжок.
– Батьку, – гукнула вона в кімнату. – Усе гаразд. Це Ернст Гребер. Син Пауля Гребера.
У кімнаті пахло воском. Лінолеум на підлозі блищав, мов дзеркало. На підвіконні стояли вазони, великі листки були в жовтих плямах, немовби хтось покапав на них олією. Над канапою висів килимок. «Власний дім дорожчий від золота» – було вишито на ньому хрестиком червоними нитками.
Із спальні вийшов Циглер. Він усміхнувся. Гребер помітив, що чоловік схвильований.
– Тепер може з’явитися будь-хто, – сказав Циглер. – Вас ми й не сподівалися. Ви з фронту?
– Так. Я розшукую своїх батьків. Будинок розбомбило.
– Скиньте ж свій ранець, – сказала фрау Циглер. – Я заварю каву. У нас ще залишилося трохи непоганої солодової кави.
Гребер відніс ранець у передпокій.
– Я весь у бруді, – сказав він. – А у вас так чисто. Ми вже відвикли від цього.
– Пусте. Сідайте ж. Отут, на канапі.
Фрау Циглер зникла на кухні. Господар нерішуче дивився на Гребера.
– Та-ак, – протягнув він.
– Ви нічого не чули про моїх батьків? Я не можу їх знайти. У ратуші ніхто нічого не знає. Там справжнє стовпотворіння.
Циглер похитав головою. Його дружина знову з’явилася в дверях.
– Ми зовсім не виходимо на вулицю, – швидко проказала вона. – Ми вже давно нічого й ні про кого не знаємо, Ернсте.
– Невже ви їх так ніколи й не бачили? Не могли ж ви не зустрітися з ними хоча б один раз.
– Це було давно. Десь місяців п’ять-шість тому. Тоді… – Вона раптом замовкла.
– Що тоді? – перепитав Гребер. – Як вони тоді себе почували?
– Були здорові. О, ваші батьки були здорові, – відповіла жінка. – Але ж відтоді минуло чимало часу…
– Так, – сказав Гребер. – Я бачив. Ми там, звичайно, знали, що міста бомбардують, але не думали, що це має такий вигляд.
Циглери мовчали. Вони намагалися не дивитись на нього.
– Кава зараз буде готова, – порушила мовчанку жінка. – Ви ж вип’єте з нами, еге ж? Чашечка гарячої кави ніколи не завадить.
Вона поставила на стіл чашки з голубими квіточками. Гребер подивився на них. Удома в них були такі самі. Цей візерунок чомусь називався «Цибулька».
– Та-ак, – знову протягнув Циглер.
– Ви гадаєте, що моїх батьків могли вивезти з міста? – запитав Гребер.
– Можливо. Стара, чи не залишилось у нас трохи