фотокартку. На ній був юнак його віку у військовій уніформі. Гребер згадав, що Польман мав сина. Але тепер краще таким не цікавитись.
– Привітайте Фрезенбурга, якщо писатимете йому, – попрохав Польман.
– Гаразд. Із ним ви розмовляли так, як оце зі мною, правда ж?
– Правда.
– Мені хотілося б, щоб ви поговорили так раніше й зі мною.
– Гадаєте, Фрезенбургу стало від цього легше?
– Ні, – відказав Гребер. – Важче.
Польман кивнув.
– Я не міг вам нічого сказати. Але й не хотів відбутися однією з тих багатьох відповідей, які означають просто порожні відмовки. Їх доволі. Усе в них гладенько й переконливо, але всі вони ухильні.
– І церковні теж?
Якусь мить Польман вагався.
– І церковні теж, – мовив нарешті. – Але церкві поталанило. Там стоїть: «Люби свого ближнього» і «Не убий», а поряд інше: «Кесарю – кесареве, а Богу – Богове». Це можна повернути, як хочеш.
Гребер засміявся. Він учув нотки сарказму, такі властиві Польману раніше. Той зрозумів це.
– Вам смішно, – сказав Польман. – І ви такі спокійні. Чому ви не кричите?
– Я кричу, – відповів Гребер. – Тільки крику мого не чути.
За дверима він став. Сонце вогненними списами пронизувало його очі. Біла штукатурка блищала. Гребер повільно побрів через площу. У нього було самопочуття людини, якій після довгого й заплутаного судового слідства нарешті оголосили вирок, але їй майже байдуже – винна вона чи виправдана. Усе вже позаду, він сам цього прагнув, це й було те, що він хотів обміркувати під час відпустки. Тепер Гребер знав, що з ним: відчай, від якого Він більше не тікатиме.
Гребер посидів трохи на лавці, що лишалась стояти біля самого краю величезної вирви від бомби. Він був цілком розслаблений, ніби порожній і навіть не знав, чи є розрада для його суму. Йому раптом просто перехотілося думати. Він відкинув назад голову, заплющив очі, відчуваючи на обличчі тепле сонячне проміння. Більше він не відчував нічого. Сидів непорушно, спокійно дихав, зігрітий якимсь незбагненним, заспокійливим теплом, не думаючи ні про справедливість, ні про несправедливість.
Перегодом він розплющив очі. У прозорому повітрі перед ним чітко простилалася площа. Він бачив величезну липу, що стояла перед розбитим будинком. Бомба її не пошкодила, і своїм стовбуром та зеленим гіллям вона, ніби велетенська випростана рука, тяглася від землі до білих хмар. Небо між хмарами було синє-синє. Усе виблискувало й сяяло, немовби після дощу, у всьому почувалася сила й глибина. Це було саме життя, життя могутнє, чисте й природне, життя без запитань, суму та відчаю. У Гребера було таке враження, неначе він прокинувся від примарного сну, життя затопило його, і в ньому все розчинилося. Це була ніби відповідь без слів, відповідь, яка не потребувала запитань, роздумів, яку він знав іще в ті ночі й дні, коли смерть торкала його своїм крилом, коли після судоми, заціпеніння та смертельного відчаю життя раптом знову вривалося в нього, немовби рятівний інстинкт, і заливало мозок гарячою хвилею.
Гребер