дня, якщо вони ще не подохли, у них вистачить харчу надовго.
«В останні роки черв’яки мали що їсти, – думав він. – Скрізь, де ми побували, вони розкошували. Черв’якам Європи, Азії, Африки ми принесли золотий вік. Ми залишили для них цілі армії мертвих. У перекази черв’яків ми на багато поколінь увійдемо добрими богами достатку».
Він одвернувся. Мертві… Їх було так багато, мертвих. Спершу чужих, переважно чужих. Але потім смерть усе невблаганніше почала винищувати і їхні ряди. Полки доводилося весь час поповнювати; дедалі більше гинуло товаришів, з якими він воював із початку війни, і тепер їх невеличка жменька. З колишніх його друзів тут лишився один – Фрезенбург, командир четвертої роти. Інші – хто загинув або потрапив у госпіталь, кого перевели в інше місце або відправили інвалідом – це кому пощастило – до Німеччини. Усе це колись мало інший вигляд і називалось інакше.
Він почув чиюсь ходу і здогадався, що то до нього піднімається Зауер.
– Щось сталося? – запитав Гребер.
– Та ні. Мені на мить здалося, ніби я щось почув. Але то виявилися пацюки в сараї, де лежать росіяни.
Зауер подивився на пагорб, на схилі якого було закопано партизанів.
– Цим хоч яка-небудь яма дісталася.
– Так. Вони її самі собі викопали.
Зауер сплюнув.
– Зрештою, цих бідолах можна зрозуміти. Адже ми руйнуємо їхню країну.
Гребер звів очі на товариша. Уночі міркується інакше, ніж удень, але ж Зауер старий вояка й не дуже сентиментальний.
– Як це ти до такого додумався? – запитав Гребер. – Тому, що відступаємо?
– Звичайно. А ти собі уяви, що колись вони так само вчинять із нами.
Гребер хвилю помовчав. «Я не ліпший від нього, – міркував він. – Я теж усе зволікав і зволікав скільки міг».
– Дивно, що інших починаєш розуміти лише тоді, коли самому припече в одне місце, – сказав у відповідь. – А поки все добре, ні про що не думаєш, чи не так?
– Звичайно. Це кожному відомо.
– Атож. Але гордитися тут нічим.
– Гордитися? Які там гордощі, коли йдеться про власну шкуру? – Зауер дивився на Гребера здивовано і водночас сердито. – Ваш брат із вищою освітою завше щось намудрує! Не ми з тобою затіяли цю війну, і не ми за неї відповідаємо. Ми тільки виконуємо свій обов’язок. А наказ є наказ. Чи, може, ні?
– Авжеж, – стомлено підтвердив Гребер.
Залп одразу захлинувся в сірій ваті безкрайого неба. Навіть ворони, що сиділи на мурах, не встигли злетіти. Вони лише відгукнулися кількома криками, які пролунали голосніше, ніж постріли. Птахи не звикли до такого шуму.
Три плащ-намети були наполовину залиті талою водою. Той, що належав людині без обличчя, був зав’язаний. Райке лежав посередині. Розмоклий чобіт із рештками ноги поклали на місце, але дорогою від церкви він зсунувся і тепер звисав. Ніхто більше не мав бажання його поправляти. Усім раптом здалося, ніби Райке хоче якомога глибше заритися в землю.
Вони