володаря (але на моїй руці він так не сидів би; він, безперечно, залишив би на моїй шкірі глибокі подряпини – я зблизька бачив його гострі пазури).
Моє запитання залишилося без відповіді. Ніхто не знав, як саме це відбувалося; мені пояснили, що вміння полювати із соколом переходило від покоління до покоління: батько навчав свого сина, син – свого – і так тривало далі. Але в моїй пам’яті навіки закарбувалися снігові вершини на обрії, силует коня з вершником і сокіл, який злітає з його руки й потім упевнено падає вниз.
Існує легенда, яку розповів мені один із чоловіків, коли ми снідали.
Одного ранку монгольський воєначальник Чингісхан та його царський двір вирушили на лови. Тоді як його супутники були озброєні луками й стрілами, Чингісхан тримав на руці свого улюбленого сокола – кращого і точнішого за будь-яку стрілу, бо він міг підійматися в небо й бачити все, чого людське око не бачить.
Проте, попри весь ентузіазм мисливців, вони не зустріли дичини. Розчарований, Чингісхан вирішив повернутися до свого табору, але щоб не ділитися своїм розчаруванням із супутниками, відокремився від гурту й їхав сам-один.
Він звернув у ліс і залишався там значно довше, ніж сподівався, майже помираючи від втоми та спраги. Через літню спеку струмки попересихали, йому довго не вдавалося знайти чогось попити, аж поки – о чудо! – він побачив струмінь води, який стікав зі скелі, що височіла перед ним.
Він відпустив сокола з руки, дістав невеличку срібну чашу, яку зажди брав із собою, згаяв багато часу, щоб наповнити її, й коли наготувався піднести її до губів, сокіл злетів у повітря й вибив чашу з його руки, відкинувши її далеко.
Чингісхан розлютився, але це був його улюблений птах, можливо, йому також хотілося пити. Він підняв чашу, витер її від бруду і знову наповнив. Коли вона була напівдорозі до його губів, сокіл знову атакував її й розлив воду.
Чингісхан обожнював свого птаха, але за жодних обставин не міг дозволити, щоб до нього поставилися без пошани, а хтось міг побачити цю сцену здалеку й згодом розповідав би його воїнам, що великий завойовник був неспроможний приборкати простого птаха.
Цього разу він дістав меча з піхов, підняв чашу й почав знову наповнювати її, дивлячись одним оком на цівку води, що стікала зі скелі, а другим – на сокола. Набравши вдосталь води, він наготувався випити її, але сокіл знову піднявся в повітря й став падати на нього. Чингісхан влучно змахнув мечем і пробив йому груди.
Але цівка води, що стікала зі скелі, пересохла. Вирішивши напитися нехай там що, Чингісхан видерся на скелю, шукаючи джерело. На його подив, там справді була калюжа води, а посеред неї лежав труп змії, однієї з найотруйніших у тій місцевості. Якби він напився води з тієї калюжі, його вже не було б у світі живих.
Чингісхан повернувся до свого табору з мертвим соколом у руках. Він наказав зробити з птаха золоту скульптуру й вигравіював на одному з крил:
«Навіть коли друг робить щось таке, що тобі не подобається, він залишається твоїм другом».
А