чому ж ти їм не сказав, що ти… не такий, як усі?
– Дурний-дурний, та не настільки ж! Якби хоч хто-небудь раптом дізнався, що я не просто кінь, а кінь, що розмовляє, мене б одразу почали водити по ярмарках на забаву витріщакам та заробляти на мені чимало півмісяців, а раз так – то подбали і про надійну охорону, аби я не втік чи хтось інший не поцупив. І тоді про втечу годі було б і мріяти.
– А чому ж… – хотів був запитати Шаста, та кінь зупинив його.
– На порожні балачки в нас часу немає. Ти питав мене, що за людина твій новий хазяїн таркаан Анрадін – відповідаю: лиха. До людей. До мене він ставиться добре, бо гідний бойовий кінь коштує занадто дорого, аби ставитися до нього погано, а от з людей, тим паче з рабів, знущатися можна як завгодно. Тому на твоєму місці я краще помер би тут і тепер, ніж завтра пішов до нього на службу.
– Помирати тут і тепер я не хочу, іти завтра на службу – теж, тому нічого мені не лишається… як втекти, – прошепотів зблідлий Шаста.
– Іншого виходу я теж не бачу, – погодився кінь. – А якщо так, то чому б не втекти разом.
– Ти теж хочеш утекти? – перепитав Шаста.
– Якщо тікати разом, це вдвічі зменшить ризик, що нас одразу ж і спіймають. Якщо мене побачать без вершника, одразу ж вирішать: «Що за бродяча коняка!» – і не заспокояться, доки не здоженуть. А з вершником – то інша справа: нікому й на думку не спаде, що я втік. А щодо тебе, то ти на своїх двох худорлявих ніжках взагалі далеко не втечеш. А якщо ти будеш верхи, обскачемо будь-кого з тутешніх коней. До речі, ти ж верхи їздити вмієш?
– Ще б пак! – з гордістю вигукнув Шаста. – Я їздив на нашому віслюкові.
– Їздив? На кому, на кому?! – не стримавшись, заіржав кінь.
У тому іржанні почулося презирство, бо пролунало воно якось так: «Ї-ї-їздив? На і-го-го-го-му?» Слід зауважити, що від коней, які б ті не були розумні, якщо їх вивести з рівноваги, можна почути регіт, який інакше, як кінським, і не назвеш.
– Інакше кажучи, їздити верхи ти не вмієш. Що ж, це може й недолік, та не біда. Дорогою я тебе навчу. Сподіваюся, що хоч падати ти вмієш.
– Траплялося, а хто ж не падав, – вже обережніше відповів Шаста.
– Коли я кажу «падати», я маю на увазі: падати та підніматися і знову забиратися у сідло, і знову падати і підніматися, зціпивши зуби, і не боятися падати знов.
– Я… я спробую, – мало не занепав духом Шаста.
– Бідолашне людське дитинча, – форкнув кінь, – я зовсім забув, що з кінського погляду ти ще мале лоша. Нічого, з часом ми зробимо з тебе верхівця. А тепер слухай уважно: ми рушимо в дорогу, щойно ці двоє міцно поснуть. А до того ми маємо чітко уявити наші дії. От мій таркаан, наприклад, збирався на північ до стольного міста Ташбаана, до двору самого тісрока.
– Перепрошую, – тремтячим голосом наважився нагадати Шаста, – а хіба ви не повинні додавати «хай будуть вічними його літа»?
– З якого дива? – у свою чергу здивувався кінь. – Я вільний нарнієць; чому це я повинен користатися зворотами мови підлабузників та рабів? Я зовсім не