армійських частин на місцях, до їх відома має бути доведено необхідність забрати з собою тільки їжу та верхній одяг (на собі).
Разом з тим на армійські підрозділи ескорту та охорони покладені й надалі обов’язки негайного знищення усіх без виключення повітряних та наземних пересувних засобів, людських груп та груп і одиночних людиноподібних істот з боку охопленої смертельною епідемією Російської Федерації».
2. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.
Президент України Юлія ТИМОШЕНКО
12 квітня 2016 року
Вони з’являються зі спаданням сутінок. Виповзають зі своїх моторошних схованок сотнями і тисячами.
Країну паралізовано, транспортні сполучення не функціонують, а перелякані армійські частини, рятуючи свої шкури, відкривають вогонь по будь-якій групі беззахисних людей, по будь-якому рухові в передвечірній імлі.
Процвітає грабіж та розбій на дорогах. Кожен рятується, як може, а армія, що покликана нібито нас захищати, стрімко сама перетворюється на справдешнє стихійне лихо, адже все ще має на озброєнні найрезультативніші механізми вбивства собі подібних.
Ці люди навчені стріляти, і вони стріляють.
Стріляють по своїх беззбройних співгромадянах – чоловіках, жінках та навіть дітях. Я особисто була свідком цинічного розстрілу молодої сім’ї на одному з пропускних пунктів – у молодої жінки був, либонь, грип чи звичайна застуда, солдати (зовсім юні хлопчаки) довго світили їй в очі ліхтарем; вона сахалась, а вони питали, чому в неї запалені очі. Потім її чоловік не витримав та почав кричати на солдатів. Ті виштовхали сім’ю з машини і повели до залізничного насипу – звідти донеслась пара коротких черг.
Мені було дуже страшно, але я потай вибралась із намету санітарної служби і хащами пробралась до насипу… за ним валялись людські тіла, декілька десятків людських тіл валялось уздовж насипу.
Я скам’яніла. Мені було відомо, що ці трупи далеко не всі є жертвами розстрілів – залізниця функціонувала, і трупи викидали під укіс під час проходження рухомого складу. Я це знала, але все одно була шокована і, мов паралізована, визирала з-за колії в ніч – на цей жахаючий жертовник нової епохи: розкидані людські тіла під залізничною лінією серед запущеного житнього поля.
Але, як виявилось – це ще не весь шок, який я мала пережити в цю ніч.
Сутінки ж бо тільки спали, і невдовзі я помітила краєм ока якийсь незрозумілий рух у житі. Потім із жита й бур’янів, хитаючись, вийшла ця істота. Здається, це була зовсім юна дівчина (можливо, мені здалося – я не знаю…), схожа на школярку. На ній була брудна, подекуди обірвана одіж, здається, схожа на звичайний спортивний костюм. Вогні прожекторів били недалеко од будки караулу, і мені було видно.
Довге волосся дівчини було розпатлане і якесь засмальцьоване – закривало більшу частину лиця. Вона ніби принюхувалась, а потім стала на коліна коло одного з трупів (з більш свіжих, як я зрозуміла) і… вп’ялась у його шию, як звір. Вона вп’ялась