закінчується, і прощай миршавий заводик. А там туди-сюди – і дивись, вже диплом, і захист, і прощай провінційний інститут. І тоді всі роз’їдуться хто куди, в основному рватимуться в столицю, звичайно. Або хоча б в обласний центр. Може, й не звидяться більше по-нормальному, а так хоч пам’ять буде.
Тільки от чого в Сулими? Поїхали б ото на Сейм банально, або хоч куди. Що там путнього в тих Сулимах нещасних?
Ясна річ, Соля не мала на увазі свої дитячі страхи і забобони стосовно піонерського табору. Вона завше була фантазеркою, і всі це знали – і батьки, і шкільні товариші. В основному все, що собі навигадує, вона забувала тут же – на другий день або й раніше. І потім вигадувала щось нове. Словом – то таке, дитячі дурощі. Але ж Сулими – то всього-на-всього задрипане село, в якому майже не лишилось жителів. Природи там особливої нема, як-не-як не заповідник. Річечка невелика – купатись можна, але на те ще й місце знайти треба, бо подекуди затягло жабуринням, та й міліє з кожним роком дужче й дужче.
А там, де не мілко і вода чиста – там паша, і там скотина змісила глину і мул, і пройти ніяк, і сісти ніде, і коров’ячий та гусячий гид минати треба. І вода майже стояча, а через те – п’явок до гибелі.
І комарня, і оводи… Ну, припустімо, цього добра і на Сейму вдосталь, це Соля, звичайно, перегнула.
Але за решту – видить бог, що так і є.
Крім цього – де ставити намети? На березі? Це виключено. По-перше, як уже було сказано – на березі паша, і корів, хоч їх там і лишилось десятка зо два, ганяють на ту пашу кожен день. Далі в поле дуже позаростало, так що не пролізеш, не кажучи того, що там торфовища, і можна провалитись, як там повигорало (а може, й нині горить, липень-бо, спекота), не кажучи, що там місцями досі болото непролазне. От. Ближче до села намети ставити? Хе… Та хто ж тобі їх там дасть лаштувати, як там скрізь людське сіно? Ви, значить, міські шибеники, наркомани і неформали, понапиваєтесь, чи обкуритесь, чи обколетесь, зачнете здуру серед ночі ватру палити, і хай горить до самих городів, так виходить? Ну, скажімо, пики їхній ватазі, може, ніхто чистити й не явиться – побоїться (молоді бо в селі майже не лишилось), а міліцію викличуть дуже навіть просто. Треба нам такі проблеми? Ото ж що не треба.
І де ж тоді, питається, ночувати? У старій Солиній хаті, як пропонував ото Руслан та решта? То вони, сердеги, не бачили тої хати… А то б примовкли трошки, еге ж. Та й хіба сама лиш тільки хата? А через двір пройти? Ворота, либонь, давно впали (або хто вкрав, хоча – навряд…) або ж похились на хвіртку, так що хіба перелазь, а зарості ж, зарості! Вони з батьками півтора року тому їздили, еге ж – предки думали, чи може город посадити, і ніби як під дачу. Фазенда! – сміялась із них Соля. Куди там дача, батько потім сказав, що хіба підпалити та й забути за те. Та там, чого доброго, в тій хаті стеля впаде з дня на день і сих туристів нещасних привалить, в хліві он щось таке вже й робилось – тріщина пішла. А в самих будовах та в дворі – геть нічого нема, батьки ще тоді вигребли все чисто, а якби що й забули, так знайдуться охочі за ці роки – хіба ж ні?
Та й чим там тоді всі вихідні займатись? На табір