обернувшись до пасажирів, чітко сказала:
– Вибачте нас, будь ласка.
Зрештою, чому це не моя справа? Хлопець явно не був волоцюгою чи бандитом, з ним просто щось сталося, а тепер він знову так безглуздо, по-дурному знайшов собі ще й цю проблему. А чому б і ні, врешті-решт?
– Вибачте, Джім не навмисне, – тепер я зверталася до товстухи у бузковому, намагаючись, щоб мій голос звучав м’яко, ледь не з материнськими інтонаціями. – Знаєте, ми гуляли в лісі, а там такі яруги, і, уявляєте, їх зовсім не помітно, доверху залиті водою і листя згори плаває. Коли Джим провалився, я навіть ахнути не встигла. По шию провалився, уявляєте? Я так боюся, тільки б він не підхопив запалення легенів, адже по саму шию, і крижана вода…
Варто тільки почати варнякати всілякі дурниці – далі вони варнякалися самі собою, а я з презирством спостерігала, як злість і агресія на тупих фізіономіях трансформувалися у неприхований інтерес до захоплюючого видовища. Треба ж, цей брудний волоцюга і ця вродлива елегантна дівчина їдуть разом, та й не волоцюга він зовсім, ох, яке непорозуміння, а ми його ледь не… І хоч би один ідіот згадав, що я мало не з півгодини куняла тут біля вікна!
– Неодмінно зваріть чаю з липою, – з виразом материнської турботи на повновидому обличчі вимовила жертва. – І розітріть хлопця спиртом, ви чуєте, молодий чоловіче, нехай вас натруть спиртом…
– А ви почекайте, доки пляма висохне, зішкрябайте її акуратно ножем, а тоді почистіть щіткою, – серйозно сказала я. – Навіть сліду не лишиться, обіцяю вам!
Автобус рушив, і пасажири розійшлися по своїх місцях. Я теж сіла і, продовжуючи спектакль, смикнула за руку свого Джіма, тягнучи його на сидіння біля себе. На цьому все мало скінчитися.
Я спробувала відновити в пам’яті свою романтичну історію. Що ще в нас було гарного? Тяжко сказати. За весь час він жодного разу не подарував мені квітів, навіть на день народження, мовчу вже про подарунки. Ага, він носив мене на руках.
Отже, кожну суботу, якраз о третій, я зупинялася перед дверима, оббитими шкірою із знайомим карбованим номером, і тиснула на кнопку електричного дзвоника. Його звучання було схоже на пташиний спів, я намагалася вловити у його переливах звук тяжких кроків. Двері розкривалися, і з порога він підхоплював мене на руки, і я заплющувала очі, віддавалася на волю його могутніх рук…
Між іншим, так воно і було. Навіть нічого не треба вигадувати – просто ненав’язливо забути про деякі речі. Наприклад, як, зголоднівши, він хапав мене однією рукою і ніс на кухню – на самому цікавому місці детективного фільму. Або безцеремонно виносив мене за поріг кімнати, коли хотів на самоті дивитися змагання з регбі. Звичайно, я ставилася до цього з гумором і навіть намагалася опиратися – а потім рахувала круглі синці на зап’ястках. До того ж він вважав, що я не повинна ухилятися від прання його вічно розкиданих по всій кімнаті шкарпеток, маю чистити його кроси, навіть мити станок для гоління… все це, звичайно, вже по тому, як я переїхала. Дурна. І ще ці