проти мене, ледь помітно посміхаючись, й легенько гладила мене по обличчю. Майже інстинктивно я поцілував її руку. Дівчину це приголомшило.
– Мені час іти, – раптом сказала вона.
Я рвучко підвівся і поцілував Яну. Зазвичай таких дівчат хлопці не цілують, хоч самі начебто такі вже чисті та цнотливі… Їм потрібна жінка, а її губи викликають огиду. Утім, у ту хвилину я про це й не згадував. Почувався якимсь іншим, незнайомим – задоволеним і втішеним. Важко навіть описати те, що я відчував. Та й звідки мені знати? З дитинства я не любив нікого. Можливо, на мене вплинуло те, що губи в неї були такі ж сухі, як і в мене. Не знаю.
– Мені йти потрібно, – повторила вона й обережно забрала свою руку.
Яна пішла.
Я не міг її забути. Усе пригадував риси обличчя, пальці, вологі куточки очей. Не міг пригадати її загалом, але викинути з голови не ставало сил. Розшукувати не намагався: розумів, що нічого доброго з того не вийде… Ось у чому можна завжди покластися на друзів, то це в тому, що вони ніколи не дадуть тобі спокою. Ґоґлік знов і знов розповідав усім, як я поцупив дівчину в нього з-під носа, і кожного разу мені ставало моторошно, хоча примушував себе сміятися разом з усіма.
А Яна кудись зникла, мов і не було.
Ще місяць-другий і я б, напевно, її забув.
Що було далі, добре пам’ятаю і тепер. Був холодний похмурий ранок, типовий для Тбілісі на Різдво. Ми десь святкували всю ніч, і, коли друзі викинули мене з машини біля мого під’їзду, я був жахливо п’яним. Бігцем піднявся на свій поверх, а там побачив таке, від чого ледь устояв на ногах. На сходинках сиділа Яна у світлому пальто й береті. Очі в неї, як і того разу, були стомленими, а губи неймовірно білими від холоду. Вона притиснулася до поручнів, скоцюрбилась, немов той птах узимку. Це було схоже на сцену з фільмів Чарлі Чапліна. І досі пам’ятаю, як вона змерзла, мало зовсім не задубіла…
А потім, уже у квартирі, коли ми лежали поряд у ліжку й палили мою останню цигарку, відчув, що спроможний дихати так вільно, як можна дихати лише десь далеко-далеко, у незвіданих місцях, але де затишно й безтурботно. Здавалося, що я тепер і з домівки своєї можу не виходити.
Яна була напрочуд спокійною та тихою. Вона навіть кімнатами ходила нечутно. Поміж собою говорили небагато. Погода теж була тихою і мовчазною. Три дні поспіль ми не бачили вулиці. Спершу зателефонував Ґоґлік, потім завітала Нана з половиною різдвяного пирога й ще якимись ласощами. Яна якраз умивалася. Двері до ванної були прочинені, і можна було бачити її там у моєму светрі, під яким не було нічого. Дівчина навіть не почула, що хтось прийшов. Утім, я й не думав переховувати її у ванній або підказувати, щоб одяглася пристойно.
У Нани аж мову відібрало. Їй вдалося опанувати себе, але на обличчі виразно проступило потрясіння, якого вона зазнала. І п’яти хвилин у мене не витримала. Я провів її, замкнув двері. Яна постала на порозі ванної. Здійняті вгору руки, ще мокрі, так і застигли у повітрі. Вигляд у неї був такий, наче от-от гайне звідси щодуху.
– Мені потрібно