нафтопродуктів… Був надто нервовим та пишномовним.
Поїхали далі.
Щойно проминули заставу на кордоні й опинилися в Азербайджані, Ґоґлік затягнув непристойну пісеньку, а тоді звернувся до мене:
– Трохи пощастило нам, га? Жодного поліціянта. Саме цією дорогою, друже, й утік Гамсахурдіа. Коли повертатимемося, я покажу тобі іншу дорогу. Там узагалі немає постів на кордоні, зовсім немає! Навіть незчуєшся, як уже в Грузії. Давай пошвидше заберемо товар та й додому. Потрібно повернутися вже сьогодні вночі, так?
У нас обох були сякі-такі дозволи на в’їзд-виїзд. У мене – справжній, даний батьком і підписаний кимось зі старших командирів національної гвардії. У Ґоґліка – медальйон «Мхедріоні» зі святим Георгієм-змієборцем на одному боці та вказівкою прізвища і групи крові на іншому. Більшого й не треба. Інакше кажучи, щойно наші дозволи побачать, як безперешкодно пропустять нас, бо зрозуміло, що ми такі ж, як і вони, «свої» люди.
– А ти хоч знаєш, куди ми прямуємо? – запитав я.
– До Кіровабада, на вулицю Ахмедова, – задоволено відповів Ґоґлік.
– Місто більше не називають Кіровабадом, друже. Його перейменували на Ґанджу.
– Яка, в біса, різниця? – зауважив він і додав: – Гадаю, дилера потрібно обдурити, хабара йому дати. Ти ж зможеш улаштувати так, щоб ми потім утекли?
– І не мрій собі, друже… – засміявся я.
– Якби гроші були наші, я б сотню не доплатив. Ну, а з чужими грошима… Навіть не знаю. Якщо ми зробимо щось не так, то Ачико й Дауша нас уб’ють, хіба ні?
– Як його звуть?
– Кого?
– Дилера.
– Мізан.
– О, то він грузин?
– Не впевнений. Кіпіані лише сказав, що звуть дилера Мізан і що він азер. Раніше мав справу з іншим дилером, на прізвище Церетелі, в Товузі.[7] Здається, директором школи. Уміє чудово заварювати чай. Але той справжній покидьок, а його дружина та ще фурія. Скінчилося тим, що років із два тому я поцупив у них чотириста карбованців і втік. Ох, друже, у мене ще довго серце у п’яти ховалося, кілька місяців… – Він насправді ходячий анекдот, цей Ґоґлік. – «Трава» в нього була справжня, дуже міцна. Казав, що вона забиває мізки більше, ніж будь-яка п’ятирічка. Що воно, в біса, таке – п’ятирічка?
– І гадки не маю.
– Ну, він так казав: від цього в тебе в голові запаморочиться більше, ніж від п’ятирічки. І що то він мав на увазі?
– Мені звідки знати?
– Слухай, друже, мені навесні потрібно їхати до Сталінабада.[8] Хочеш, гайнемо разом?
– А де це?
– Не знаю достеменно, десь на березі Каспійського моря. Там, напевно, наркотики дешеві, хоча їхати неблизько.
– Давай краще помандруємо до Ленінграда.
– Годиться – тільки вдвох, друже. Нам же не треба ускладнень. Просто з’їздимо, розважимося, га?
Ми тим часом їхали далі. Місцевість була болотистою. В Азербайджані навіть запах учувався інший, не такий, як у нас. Досі все складалося непогано, але в мене на душі не було