тобі здалось, мамо.
Ярослава промовчала, пильно вдивляючись у спокійне лице Ганнусі, зітхнула та пішла до сіней. У хаті стояла тиша, порушувана тільки оглушливим співом півня за вікном та цокотінням курей під хатою. Ганнуся все чекала, що мама ось-ось знову заговорить за Павла, але та мовчала, не наважуючись торкатись цієї болісної теми.
Сонце підіймалось усе вище, ранок поволі минав, і вже зовсім скоро біля двору зупинилась вантажівка, набита, мов стручок горохом, дівчатами та жінками. Митько оглушливо загудів, і Ганнуся, поцілувавши маму, вискочила стрімко у хвірточку. Та так і застигла на місці.
Біля машини, ледь помітно посміхаючись, стояв Гребенко.
Ганнуся ледь не спіткнулась на рівному місці, зустрівшись очима з його пильним та гострим поглядом, і мимоволі задивилась на нього, такого ставного та вродливого, у сяйві золотистого вранішнього сонця. Їй перехопило подих, загупало серце. Відчуваючи, як важко забилось серце, вона пішла до вантажівки. А Гребенко стояв у неї прямо на дорозі, зовсім не звертаючи уваги на жіноче товариство, котре з жадібною увагою пильнувало кожен рух Ганнусі й кожен подих агронома.
Нарешті Ганнуся зупинилась на відстані кроку від його високої постаті, з неймовірним зусиллям намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, не видати перед оцими пліткарками свого хвилювання.
Гребенко посміхнувся.
– Доброго ранку, Ганнусю!
Вона кинула на нього швидкий погляд, у якому не було нічого, окрім байдужості, потім пробурмотіла:
– Доброго ранку.
Дерев’яними руками взявшись за драбинку, вона занесла ногу, аби залізти на машину, й ледь не звалилась назад, коли її тонкого дівочого стану торкнулись гарячі та широкі долоні Гребенка, а поряд пролунав його голос.
– Я допоможу!
Ганнуся змовчала, тільки сердито блимнула на нього своїми ясними очима і хутко полізла наверх, туди, де її чекали притихлі дівчата. Гордовито закинувши темноволосу голівку, намагаючись не зустрічатися поглядом з іншими, вона примостилась скраєчку, краєм ока з жахом спостерігаючи, як Павло лізе за нею. Він ледве встиг перекинути ноги через перекладину, коли Митько рвучко зірвався з місця та погнав машину вниз по дорозі. Дівчата дзвінко та дружно зареготали.
– Що це ви, товаришу агрономе, вирішили приєднатися до нашого жіночого товариства? – зблиснувши білими зубами на засмаглій шкірі, насмішкувато запитала Надія Карпенкова, стрельнувши на Ганнусю швидким поглядом. – Чи то вам пішки набридло швендяти?
Гребенко посміхнувся.
– Набридло.
– Ой, то глядіть, – обізвалась Настуся Климиха, огрядна рудоволоса дівка з веселими зеленими очима на заквітчаному веснянками широкому обличчі. – Дізнається ваша дружина, то ще коси нам повидирає.
– Або Митька відлупцює, аби агронома не возив, – додала Карпенкова, і всі дівчата та молодиці так і скорчились від сміху, що голосним відлунням прокотився тихим вранішнім берегом, сколихнувши спокійні річкові води та наполохавши зграйку качок, які повагом походжали біля води. Не сміялись