бить мені боляче! Будь ласка, зупиніть його!
І ці пальці-метелики відбивали її крик:
– Ні!..
Стенографіст занотував довгий стогін, плач, зойки. А далі були благання Пенні.
Його пальці вистукували:
– Допоможіть!
Вони додавали:
– Досить!
Усе, певно, склалося б інакше, якби в залі суду перебували інші жінки, але тут не було жодної. За останні кілька місяців усі жінки кудись зникли. Уся громадська сфера позбулася жінок. Ті, хто зараз витріщався на Пенні – суддя, присяжні, глядачі, – усі до одного були чоловіками. Цей світ належав чоловікам.
Секретар суду надрукував:
– Будь ласка!
А потім:
– Будь ласка, ні! Тільки не тут!
Крім Пенні, ніхто не рухався. Її широкі штани зібралися біля щиколоток. Зірвана білизна оголила її перед усіма, хто насмілювався підвести погляд. Жінка пручалася, викручувалася, намагаючись вирватися. Художники в перших рядах похапцем робили замальовки її боротьби з нападником, схоплювали найдрібніші деталі подертого на клапті вбрання, сплутаного волосся, яке шмагало повітря. Руки з мобільними телефонами подекуди здіймалися, щоб зробити кілька знімків або зняти пару секунд на відео. Здавалося, що її благання змусили всіх присутніх завмерти, лише її різкий голос лунав у мовчазній залі суду. І це вже не нагадувало крик однієї-єдиної зґвалтованої жінки – вібруючі, мерехтливі спалахи звуків свідчили про те, що десь іще десятки жінок потерпають від насилля. Сотні. Цілий світ волає.
Вона боролася на місці свідка. Намагалася звести ноги, відштовхнути біль. Відвела голову, силячись упіймати бодай чийсь погляд – байдуже, чий саме. Якийсь чоловік обхопив долонями голову, затиснув вуха, міцно заплющив очі, почервонів, як наляканий хлопчисько. Пенні подивилася на суддю – він співчутливо зітхнув, але його суддівський молоток так і не закликав до порядку. Судовий пристав втягнув голову в плечі та щось пробубонів у причеплений на груди мікрофон. Він ніяково тупцяв і здригався від її криків, тримаючи пістолет у кобурі.
Дехто крадькома поглядав на годинник або на повідомлення, ніби стримуючись задля самої Пенні. Ніби, перш ніж волати та привселюдно спливати кров’ю, треба було ліпше подумати. Ніби і в цьому нападі, і в своїх стражданнях вона була сама винна.
Здавалося, що адвокати зіщулилися в своїх дорогих костюмах в тонку смужку. Вони енергійно тасували свої папірці. Навіть її власний хлопець сидів, роззявивши рота від цілковитої неймовірності того, що на неї так брутально напали. Певно, хтось таки викликав «швидку», і невдовзі центральним проходом квапливо пересувалися лікарі.
Схлипуючи та дряпаючись нігтями задля захисту, Пенні силкувалася зберігати тяму. Якщо вдасться підвестися, якщо вдасться видертися з місця свідків, вона могла би втекти. Врятуватися. У залі суду було не проштовхнутися, наче в міському автобусі в годину пік, але ніхто не схопив того, хто напав на неї, ніхто не спромігся його відтягнути. Ті, хто стояв, зробили пару кроків назад. Усі спостерігачі відскочили, наскільки дозволяли стіни, залишаючи Пенні з ґвалтівником у спорожнілій залі.
Крізь натовп пробилися двоє лікарів. Коли перший дістався Пенні, дівчина кинулася на нього, продовжуючи задихатися й боротися, але її заспокоїли, вмовили припинити спротив. Запевняли, що вона в безпеці. Що найгірше вже позаду. Пенні кидало то в жар, то в холод, уся вона промокла від поту і тремтіла від жаху. Куди не кинь оком – усюди стіна з облич людей, які намагаються приховати погляд, щоб не стикатися з такими ж сором’язливими поглядами інших присутніх.
Лікарі поклали її на ноші, один навіть підіткнув ковдру навколо її тремтячого тіла, поки інший застібав ремінці, щоб вона міцно трималася на ношах. Нарешті суддя постукав молотком, оголошуючи перерву.
Лікар, що застібав ремінці, спитав:
– Чи можете ви сказати, який зараз рік?
У Пенні від крику було запалене горло. Голос схрип, але вона правильно вказала рік.
– Чи можете ви назвати ім’я президента? – спитав лікар.
Пенні майже вимовила «Кларисса Хінд», але зупинила себе. Президент Хінд померла. Перша і єдина жінка-президент померла.
– Чи можете назвати своє ім’я? – обидва лікарі, безумовно, були чоловіками.
– Пенні, – промовила вона. – Пенні Гарриґан.
Обидва чоловіки, що схилися над нею, миттєво її впізнали. Їхні професійно спокійні обличчя осяяли радісні усмішки.
– А я й собі дивуюсь, що знайоме обличчя, – жваво запевнив один із них.
Його колега клацнув пальцями, дратуючись, що не ніяк не може пригадати слова. Він виголосив:
– Ви… ви та сама жінка, з журналу «Нешнл Інкваірер»!
Перший тикнув пальцем у сповиту та безпорадну Пенні, з якої не зводив погляду жоден присутній у залі.
– Пенні Гарриґан! – вигукнув він наче звинувачення. – Ви – та сама Пенні Гарриґан, Попелюшка Розумника.
Лікарі підхопили ноші, поставили їх на колеса.