в тебе свого цвіркуна!
Пенні взагалі не тішили його підморгування та марні домагання. Вона розуміла, що є лише потворним собакою. Лише сходинкою нагору.
У кабіні ліфта Монік оцінила робоче вбрання Пенні. Монік повела стегном і погрозила пальцем. На пальцях зі стильним манікюром не залишилося місця для жодної розкішної каблучки. Монік стулила губи, хизуючись багряним блиском для губ, що грав трьома окремими відтінками, і промовила:
– Подружко, мені подобається твоя фігура в стилі ретро! – Вона відкинула оздоблене бісером пасмо волосся. – Мені подобається, що ти взагалі не переймаєшся через свої широкі стегна.
Пенні нерішуче прийняла комплімент. Монік була її колежанкою, а це не те саме, що справжня подруга. Життя тут відрізнялося від того, яке було на Середньому Заході. У Нью-Йорку потрібно пристосовуватися.
У цьому місті виважений кожен жест. Кожна деталь у жіночому вбранні повинна демонструвати статус власниці. Пенні міцно притиснула до себе картонну коробку з теплою кавою, наче плюшевого ведмедя, від якого пахне ваніллю, й раптом засоромилася. Монік скосила очі вбік, різко відхитнулася, ніби розгледівши щось жахливе на лиці Пенні. Судячи з виразу обличчя Монік, там гніздився не менш ніж тарантул.
– У Чайна-тауні… – почала Монік, відступаючи вбік. – Там можуть подбати про це жахливе уросле волосся, яке кущиться у тебе навколо рота. – А потім ніби пошепки, але досить голосно додала: – І недорого, навіть ти зможеш собі дозволити.
Зростаючи на фермі в містечку Шипп, штат Небраска, Пенні надивилася на те, що навіть курки в курнику досить вправно дзьобають одна одну.
Вочевидь, деякі представниці прекрасної статі ніколи не поділятимуть думку, що всі жінки – сестри.
Коли вони дісталися шістдесят четвертого поверху і двері відчинилися, в обох молодих жінок ткнулися носами чотири вівчарки. Собаки-розвідники, натреновані шукати вибухівку. Назустріч їм ступив кремезний охоронець у формі, з металошукачем.
– Вище все заблоковано, – пояснила Монік. – Оскільки тобі відомо, хто перебуває у будинку, всіх між шістдесят четвертим та дахом евакуювали. – Монік, як завжди, безцеремонно схопила Пенні за лікоть і нагадала: – Стільці, дівчино! Швидко неси!
Яке безглуздя! «Бі-Бі-енд-Бі» – найвпливовіша юридична контора в країні, але й у них ніколи не вистачає стільців. Наче у грі «стільці з музикою»: якщо запізнився на якусь важливу зустріч, змушений стовбичити. Принаймні доки якась дрібна сошка на кшталт Пенні не принесе стілець.
Поки Монік побігла на засідання відволікати присутніх, Пенні пробувала по черзі відчиняти двері, але всі були замкнені. Коридор був на диво безлюдний, проте у віконцях за дверима Пенні бачила стільці, які кожний службовець благополучно залишив за своїм столом. Тут, у розрідженому повітрі виконавчих поверхів, завжди панувала тиша, але теперішня видавалася примарною. Жоден голос, жоден крок не відбивався луною від декорованих панелями стін чи написаних