мільярди доларів у кожну з десятка видатних справ: боротьбу з голодом, лікування хвороб, захист прав жінок. Як засвідчила президент Хінд, гендерна рівність – мрія, близька серцю Максвелла. Він заснував школи в Пакистані та Афганістані, щоб юні дівчата спромоглися боротися за ліпше майбутнє. Він фінансував політичні кампанії, які просували лідерів-жінок на найвищі посади в кожній країні.
А це, за словами Пенні, доводило, що, попри всю пихатість та альтруїзм, Максвелл не просто розумник-багатій.
Вона запевняла себе, що їй подобається бути з ним.
Але нав’язати цю думку було важко. Особливо собі.
У конторі Монік спитала:
– Дівчино з Омахи, а ти ковпачок вдягаєш? – Вона рвучко обернулася, прикрашені намистом коси затріскотіли. Не чекаючи відповіді, Монік промовляла: – Бо на твоєму місці я б витягнула його! Спалила! Спустила свій протизаплідний засіб в унітаз і дозволила цьому чоловіку зробити тобі дитину!
Це жодним чином не стосувалося Монік, але після місяця побачень Пенні у стосунках із Максвеллом так і не дійшла до ліжка. Пізно ввечері телефонували її батьки. Пенні підозрювала, що вони сподіваються спіймати її на гарячому з Максвеллом. Вона відповідала напівсонна:
– Котра година?
У слухавці на великій відстані мати кричала:
– Як можливо його не кохати? Він такий багатий!
А батько додавав:
– Удавай, що кохаєш його!
– Ми з татом не знайомі з Максвеллом, – вела далі мати, – але вже вважаємо його членом родини.
Пенні кинула слухавку. Вимкнула телефон і знову лягла спати. Вона не бажала, щоб на неї тиснули. Вона надто багато разів бачила, як сестри з жіночого товариства йшли до вівтаря. І надто часто їхній шлюб перетворювався в зловісні обов’язкові «побачення». Наче довічне ув’язнення, де подружні візити – рідкісне явище. Багач він чи бідняк, вони з Максвеллом – дві людини, яким потрібна взаємна пристрасть, щоб прожити разом до кінця життя.
Їй не давав спокою той факт, що жоден із його відомих романів не тривав довше 136 днів. Це не могла бути випадковість. Вони всі тривали точнісінько 136 днів.
І сам Максвелл не примушував її до сексу. Він був таким відокремленим, таким чемним, але таким відстороненим, що Пенні дивувалася: невже Алюет Д’Амброзія обманювала, коли казала, що він найвидатніший коханець, якого вона зустрічала? Французька краля, напевно, знала кращих чоловіків, більш пристрасних. Максвелл не був наполегливим. Він не спромігся ні на що більше, ніж спостерігати, слухати та нотувати в своєму маленькому блокноті. На вечірках на яхті жінки, з якими вона взагалі не була знайома, пильно до неї придивлялися. Худорляві, ніби олівчики, супермоделі глузували зі звичайних стегон Пенні. Недовірливо похитували головами з високими вилицями. Чоловіки скоса поглядали на неї. Вважали, що вона має якийсь особливий еротичний хист, щоб причарувати Максвелла. Їхні розпусні погляди видавали сцени, які вони собі уявляли: неприборканого содому та професійної феляції. Вони би померли від сміху, коли б Пенні зізналася,