Все те незриме світло. Ентоні Дорр

Що це за стишений гул? Натовп? Чи це й досі море?

      Вона торкається ногами підлоги. Мозолі на її п’ятах пульсують. Де її ціпок? Вона човгає, щоб ненароком не забити об щось гомілку. За шторами – вікно, зависоко для неї. Навпроти вікна вона знаходить шафу, шухляди якої відчиняються лише наполовину, а далі упираються в ліжко.

      Яка тут погода! Її відчуваєш на дотик.

      Вона напомацки виходить у двері. Куди? У коридор? Тут гул слабшає, стає легеньким журкотом.

      – Агов!

      Тихо. А тоді, поспішаючи з самого низу, у важких черевиках мадам Манек піднімається вузькими, звивистими сходами, її хрипке дихання все ближче, третій поверх, четвертий – скільки ж їх у цьому будинку?

      – Мадемуазель? – Мадам бере її за руку, веде назад у спальню, в якій вона прокинулася, й садить на краєчок ліжка. – Тобі треба в туалет? Напевно, треба, а тоді скупаєшся. Ти чудово спала, твій батько в місті, пішов спробувати надіслати телеграму, однак я його запевнила, що це таке ж плідне заняття, як вибирати пір’я з патоки. Ти голодна?

      Мадам Манек спушує подушки, змахує ковдрою. Марі-Лор намагається зосередитися на чомусь невеликому, на чомусь конкретному. На моделі, що залишилася в Парижі. На мушлі в лабораторії доктора Жефара.

      – Увесь цей дім належить моєму двоюрідному дідові Етьєну?

      – Кожна кімната.

      – А як він за нього платить?

      Мадам Манек сміється.

      – А ти не ходиш околяса! Твій двоюрідний дід успадкував цей будинок від свого батька, твого прапрадіда. Він був успішний чоловік і дуже заможний.

      – Ви його знали?

      – Я працюю тут, відколи мосьє Етьєн був ще хлопчиком.

      – І мій дідусь теж? Ви його знали?

      – Знала.

      – Я сьогодні познайомлюся з дідусем Етьєном?

      Мадам Манек вагається.

      – Напевне, ні.

      – Але він тут?

      – Так, дитино. Він завжди тут.

      – Завжди?

      Мадам Манек бере її долоні у свої – великі, масивні.

      – Подбаймо про ванну. Батько тобі пояснить, коли повернеться.

      – Papa нічого не пояснює. Він тільки каже, що Етьєн був на війні разом із моїм дідусем.

      – Правильно. Але твій двоюрідний дідусь повернувся додому… – мадам Манек добирає правильних слів, – не таким, як раніше.

      – Ви маєте на увазі – став більше всього боятися?

      – Став збентежений. Як миша в пастці. Він бачив, як померлі проходили крізь стіни. Жахи на перехрестях. Тепер він не виходить надвір.

      – Що, взагалі?

      – Уже багато років. Але Етьєн – диво, ось побачиш. Він знає все на світі.