коні, курив люльку і дивився кудись удалечінь. До нього під’їхав Левченко.
– Пане сотнику, губернатор підтвердив наказ.
Гонта видихнув черговий клубок диму.
– Тоді гайда! – була коротка відповідь.
Іван круто повернув коня до козаків, крикнув на всі легені:
– Сотня!!!
Козаки нашвидкуруч поцілували своїх рідних, попрощалися і скочили в сідла. Вони вишикувалися по четверо обличчям до брами.
– Виступаємо!
Козаки приострожили коней і жваво виїхали з міста.
– Пісню! – ревнув знову молодий осавул.
Засвистали козаченьки в похід сполуночі,
Заплакала Марусенька свої ясні очі…
На зміну сухій погоді прийшли дощі. Після літньої спеки земля вимагала осіннього дощику, аби вдосталь напитися і змити із себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрібний і набридливий.
Ватага вершників їхала містом, кутаючись у козацькі каптани: чи дощ, чи сніг, а службу нести треба. Першим з-поміж товариства їхав Іван Левченко, пильно оглядаючись по сторонах. Він майже завжди був першим: товариші сприймали його як лідера і його слово завжди було вирішальним. Трохи позаду трималися найближчі друзі – Грицько Гаранджа, Федір Моторний і Петро Борщик. Перші двоє були завзятими козаками – сильними, кмітливими, сміливими в бою. А от Борщик таких здібностей не мав, будучи надто гладким і таким же добродушним.
– Веди до корчми, Іване, бо скоро дуба вріжемо. Клята слота, – скривився Борщик.
– Не можна.
– Ти, Борщику, думай про Сметанку – веселіше буде, – порадив смаглявий Федько Моторний, і товариші вишкірилися: колись у Борщика була дівчина на прізвище Сметана.
– Вже й сам не знаю, про що думати: борщ, сметана, але найперше – чарчина. Зігрітися треба, чорт забирай, бо цілий мокрий, наче щур, – скривився Борщик, калатаючи зубами.
Доля закинула уманських козаків аж сюди. Служба. Пильнуючи пограниччя із Диким Полем, козаки дізналися про великий загін запорожців, що перетнув кордон і розчинився у Чорному лісі.
– Їх треба вислідити, щоби біди не наробили, – наказав Гонта. – Підеш, Іване?
Звісно, він пішов. Наказ сотника – святе для нього. Взагалі, будучи сиротою, Левченко мав Гонту за рідного батька і за цього чоловіка був готовий без жодного вагання важити хоч сто разів своїм життям. Саме сотник Гонта узяв колись до себе на службу хлопця-сироту: виховав його, виростив, поставив на ноги, маючи за рідного. Навіть пані сотникова, котра народила Гонті прекрасних донечок, часто дорікала чоловікові, що він чужого хлопця пильнує часом краще за рідних дітей.
– Он, диви, диви, корчма, – показав Борщик на хату край дороги.
– За мною, – скомандував Іван і повернув коня в той бік.
– Оце по-нашому, – зраділи друзяки, однак радість ця була передчасною.
– Подивимося, чи нема когось підозрілого, а тоді поїдемо