сер? – спитав бідний Олівер.
– Цей хлопець справді дурень, я так одразу й сказав, – ще раз констатував пан у білому жилеті.
– Тс! – спинив його джентльмен, що був говорив перший. – Ти знаєш, що в тебе нема ні батька, ні матері і що тебе зростила парафія?
– Так, сер, – одказав Олівер, гірко хлипаючи.
– Чому ти плачеш? – спитав пан у білому жилеті. Це було дійсно досить кумедно: чому б пак ні з того ні з цього плакати?
– Сподіваюся, що ти щовечора перед сном проказуєш свої молитви, дитино? – суворо спитав його ще один пан. – І, як належить доброму християнинові, молишся за людей, що годують тебе й дбають за тебе?
– Так, сер, – пролепетав хлопець.
– Отже, тебе взято сюди, щоб вивести тебе в люди й навчити корисного ремества, – промовив червонощокий пан у високому кріслі.
– Тому ти негайно від завтра з шостої години ранку почнеш драти клоччя, – додав безапеляційно пан у білому жилеті. Віддаючи подяку за ласкаве зволення драти клоччя, Олівер, за наказом сторожа, низько вклонився; після цього його хутко вивели із зали до іншого великого покою, де він, наплакавшись досхочу, заснув у сльозах на новому твердому ложі. Який прекрасний зразок милосердя англійських законів: вони дозволяють голоті спати! Бідний Олівер! Заснувши й поринувши в щасливу несвідомість того, що діється навколо, він не думав і не гадав, що тим часом Рада виносить постанову, яка матиме значний вплив на всю його майбутню долю. Але Рада винесла її, і ось у чому вона полягала.
Члени Ради були всі дуже поштиві, мудрі й глибокі філософи, і, коли вони придивилися ближче до притулку для бідних, вони спостерегли те, чого звичайні смертні ніколи не помітили б, а саме, що бідні любили його. Притулок був для них улюбленим вогнищем, місцем громадських сходин і розваг: тут була дармова вітальниця, тут давали снідання, обід, чай і вечерю задурно цілісінький рік, на громадські кошти, – одно слово, рай із цегли та вапна, де панували втіха й розвага і не було місця роботі. «Ого! – вирекла авторитетно Рада. – Нема дурних! Нас не підведуть! Треба негайно покласти край цій розпусті!» – і внаслідок цих міркувань ухвалила постанову, після якої бідакам залишалося дві можливості (силувати ніхто нікого не хотів, о ні!): або конати помалу з голоду в стінах притулку, або вмерти відразу з голоду на вулиці поза ними. Згідно із згаданою постановою Рада підписала угоду з водогінником на необмежене постачання притулкові води, а з бакалійником – на обмежене постачання час од часу незначної кількості вівсяного борошна. З цього часу богадільці почали одержувати тричі на день по тарілці ріденької пісної каші (з однією цибулиною двічі на тиждень і з окрайцем палянички по неділях). Окремо для жінок Рада запровадила багато ще інших мудрих і людяних розпоряджень, яких тут не варто наводити. Вона добросердо взяла на себе шлюбну розлуку жонатих бідаків, мотивуючи це дорожнечею судового процесу, й замість спонукати якогось злидаря піклуватися про свою родину, як це водилося досі, – взагалі позбавляла його родини і давала йому