мовив він, глянувши з-понад книги й обриваючи на півслові свій запис. – Це ви, містере Бембль?
– Своєю власною персоною, містере Соуерберрі, – відповів сторож. – Ось привів вам хлопчину.
Олівер уклонився.
– А, так оце той хлопець, – сказав трунар, високо підносячи над головою свічку, щоб краще його розглянути. – Місіс Соуерберрі, чи не будете ви такі ласкаві зайти сюди на хвилинку, голубонько?!
З глибини сусідньої невеличкої кімнати виринула його дружина: це була маленька худа, зморщена жінка із злим сухорлявим обличчям.
– Це той хлопець з притулку, голубонько, що про нього я говорив, – поштиво мовив містер Соуерберрі.
Олівер вклонився знову.
– Господи, – скрикнула жінка, – який маленький!
– Так, він досить малий, – відповів містер Бембль, дивлячись на Олівера таким поглядом, наче б то він був тому винен. – Він малий – ніде правди діти, але з часом він підросте, місіс Соуерберрі.
– Ет, звісно підросте! – дражливо озвалася господиня. – Підросте на наших харчах: на парафіяльних дітях далеко не заїдеш – хто-хто, а вже я це добре знаю, на них тільки докладати доводиться, а користі – чортма! Але чоловіки завжди певні, що вони розумніші за нас. Про мене! Сюди! Та сюди-бо, сухоребре! – З цими словами вона відчинила бокові двері й штурхнула Олівера вниз по крутих вузеньких східцях до темної комірки, що гордовито звалася «кухнею», але насправді була темним закамарком перед льохом для вугілля. В кухні сиділа якась неохайна дівчина в стоптаних черевиках і синіх вовняних подертих панчохах.
– Шарлотто, дай цьому хлопцеві те холодне м’ясиво, що ми залишили для Тріпа, – дзвеніла місіс Соуерберрі. – Він із самого ранку не повертався додому, то хай вибача. Хлопець, мабуть, не побридує ним, ге?
Від самої згадки про їжу очі Оліверові заблищали; тремтячи з голоду, він радісно запевнив, що нічим не гидує, і з жадобою накинувся на поставлені перед ним недоїдки.
Якби-то якийсь вгодований філософ, їжа й питво якого перетворилися в ньому на жовч, кров якого – лід, а серце – залізо, якби-то він поглянув, як клацав зубами Олівер Твіст над недогризками, якими погидував навіть пес. Я б хотів, щоб цей філософ бачив, з якою дикунською пожадливістю роздирав голодний хлопець ці шматки. Але ще дужче хотілося б мені побачити, як цей філософ сам з такою ж самою насолодою накинувся б на таку страву.
– Ну що, наївся? – спитала місіс Соуерберрі, коли Олівер повечеряв (вона дивилася з німим жахом на його вовчий апетит, і боязкий острах за майбутнє стискав їй серце).
Перед Олівером не залишалося більше ані крихти їстівного, і тому він відповів, що наївся.
– То ходи за мною, – наказала місіс Соуерберрі, беручи в руки тьмяного засаленого каганця, – твоя постіль лежить під прилавком. Сподіваюся, ти не боїшся спати серед трун – ні? А проте, бійся чи не бійся, а все одно тобі ніде більше спати. Чого став? Цілу ніч мені на тебе чекати, чи що?
Олівер більше не отягався і покірно пішов за своєю новою господинею.
Розділ