голос. Вона чогось вимагала, але навіть Злий, який любив шаради й загадки, не міг збагнути, чого. Якби послухати його довше, годину чи дві; якби розібрати порядок звуків, Злий би зміг, мабуть, розгадати їхній сенс…
Істоті в лусці й без шолома увірвався терпець. Вона підняла свою довбню й випустила потік смертоносного зоряного світла нагору, у підставку для свічок під стелею, зроблену з возового колеса. Зверху посипався попіл, дико закричали люди…
Чудова загадка, подумав Злий з жалем. Нам би поговорити… Шкода.
І він струснув, ніби позбуваючись пилу, пістряву вовняну тканину.
– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»
Навколо говорили багато й голосно. Наче дорога через Гульчин ліс з потаємної розбійницької стежки перетворилася на вулицю ярмаркового міста.
– Стократ дорожче це мені…
– Агов, хлопчику, що ти там бурмочеш?
Злий підняв голову. Дівчина років вісімнадцяти, огрядна й червонощока, дивилася на нього згори вниз, з воза.
– Ти там був? Га? На гостинному дворі, коли все сталося? Ти там був, сам бачив? А то ці всі брешуть… Уже трьох вислухала – усі розказують по-різному, уже й не вірю, що там справді були лісовики з круглими головами… Чи дракони? Були там дракони, га, малий?
– Були й дракони, – сказав Злий.
Дівчина сердито ощирилася:
– Робити нічого, тільки брехати, ге?
Навколо гостинного двору бушувала юрба. Люди прибували з кожною хвилиною. Очевидці розбіглися в паніці – зате зібралися ґави, і тепер з вуст в уста гуляли, обростаючи подробицями, уривки чужих переказів.
– Хлопче, хлопче, в тебе попіл на щоці… Ти справді там був?
– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»
– Ти що, головою поїхав, чи що? – дівчина розлютилася. – Що ти бурмочеш?
– Стократ дорожче це мені.
– Ти або намаханий, або зануда, – дівчина випросталась і підхопила віжки. – З дороги, бо переїду!
Він позадкував. Провів воза очима. Дівчина була симпатична.
– Гей ти… Стократ! – вона обернулася, махнула рукою вже без тіні злості. – А якщо я у себе в селі розкажу про драконів, мені повірять, як ти думаєш?
– Повірять, – він усміхнувся у відповідь і зненацька додав: – Хоч ти краще не спіши.
Та пізно: віз оддалявся, дівчина зверхньо покрикувала на піших, і чорна коса лежала на круглій спині поверх білої сорочки з широкими рукавами.
– Отже, Стократ, – сказав він, проводжаючи її очима. – Дякую. Гарне ім’я.
Пройда довго ходив навколо, придивлявся – явно не впізнавав Ріпку. Нарешті недовірливо підійшов.
– Ти чи не ти?
– Та я.
Навколо шумів ярмарок. Ріпка цього разу з’явився вчасно – на саме відкриття.
– Е-е… – Пройда співчутливо поклацав язиком. – Видно, тяжко було в гробниці? Тварюка якась на тебе вискочила, так? І, бачу, пальця одірвала?
– Та щось таке, – Ріпка знехотя кивнув сивою головою