ні догоджати, ні воювати.
Уперше від народження він став щасливий.
Уже потім юнак збагнув, що, міркуючи на ходу, можна відкрити нове, згадати просте й додуматися до складного. Він пройшов Населений Світ від краю до краю й назад. Клинок був при ньому; ніхто не вчив хлопчика фехтувати, він, блукаючи, сам навчився.
Він продовжував учитися щодня – у води й землі, у свого меча, у добрих і злих людей; першого ворога він убив, захищаючись, і дуже злякався, побачивши в посвітлілому лезі чужу спотворену душу. Відтоді він убивав тільки лиходіїв, але не тому, що думав про справедливість. І, зрозуміло, не тому, що уявляв себе месником; він просто знав, що душа безневинно вбитого подивиться з леза йому у вічі. А душі вбивць і ґвалтівників безокі.
Як маятник у годиннику, він ходив, міркуючи на ходу, іноді зупиняючись, щоб послухати легенди про себе. Поголос придумав йому прізвисько: Стократ. Він став називати себе Стократом. Треба ж було якось до себе звертатись у довгі години подорожі; поголос називав його могутнім чаклуном, і він з подивом зрозумів, що й справді, напевно, маг. А був він особливий від народження, чи це подарунок зброяра зробив його чарівником – він не знав і вирішив для себе, що й не знатиме.
Він багато чого не знав про себе, і питання, поставлені тисячу разів, залишалися без відповіді. Підкидьок без батьків і опікунів, покинута в лісі дитина, він швидко вчився, людська тупість викликала в нього лють, однак бився він холоднокровно. І дуже скоро виявилося, що серед бійців немає йому рівні.
Якось йому заплатили за вбитих розбійників, які багато років тримали в страху три села. Він купив собі коня, і стало легше доганяти вбивць, якщо вони тікали. Відтоді він брав з селян плату, якщо йому пропонували, та нікому з розбійників жодного разу не вдалося відкупитися.
Довелося урізноманітнити маршрути, щоб його не впізнавали в лице.
Крокуючи тепер через ліс, Стократ думав, що десь неподалік бродить, можливо, хлопчисько з тим самим клинком. Чи здатний світ носити двох Стократів одночасно?
– Так не буває, – сказав він уголос.
За роки мандрів він устиг з’ясувати, що буває все. Буває, що час повертається назад. Буває, зустрічаєш у юрбі себе-колишнього і здогадуєшся обернутися, коли щось міняти вже пізно. Усе буває. Світ хиткий.
Повз «Сірку шапку» він пройшов не спиняючись. Загиблих розбійників уже, зрозуміло, знайшли; може, юний конюх зумів усіх переконати, що нещасні «побилися за здобич»…
Стоп, сказав він собі й сів на придорожній камінь.
Немає ніяких мертвих розбійників. Вони живі. Наймолодший, напевно, ще ходить під стіл пішки. І навіть, можливо, їхня доля складеться по-іншому, не приведе в ліс браконьєрами, а потім і…
Він потер лице і збагнув, що щоки не колються – щетина перетворилася на бороду. А що тепер буде зі Світ?
Де вона?
Він змусив себе встати. Подався на південний захід, і через дві години повернув на розпутті до переправи через Світлу – в той бік, де були землі володаря Грана.
Праворуч