мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч би там бандити у хату лізли… До семи годин ранку.
Поки хлопці сперечалися, знадвору почали ламати двері.
– Та відчиніть же, – почулося.
Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:
– Курити є?
– Ти іноді задаєш на диво ідіотські питання, – звичайно немає, – відповів Петро.
– Ну так у мене є! Вставайте!
Вмить усі хлопці були біля Михайла.
– От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали, – гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.
– Та немає в мене, то я нарочито, щоб ви в інший раз швидше відчиняли.
Лаялись:
– Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!
– Ну й життя. Я всі кишені повивертав і хоч би тоді крихтонька, – зідхнув хтось жалібно.
Коли доводилося сидіти без хліба і в холоді, хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.
В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.
Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.
– Не штовхайся, – крикнув раптом Андрій, – я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.
– І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.
– Ну-ну. Курити нічого, так вже й лаються, – озвався Михайло.
Хвилини дві тяглася мовчанка.
– Миша, а Миша… може, в тебе є хоч трохи витрусити. А? – це Іван. – Бичок, може, де заховався.
Всі напружено чекали.
– Ні, немає…
Зітхнули. Тоскно пробивався світанок через брудні шибки на темні стіни, почорнілі ще з зими.
– Ех, коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.
– Кинь, Петре, – озвався Андрій.
Петро сів і, мрійно дивлячись у вікно, казав далі:
– Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.
– Та кинь же!
– Шкода, що борошна не можна палити…
Хлопці обурилися. І що за свинство справді: цей Петро завжди не до речі жартує: палити кортить, аж у середині болить, а він жартує. Теж знайшов чим жартувати!
Знов стало тихо, і не було ніякої надії закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопців; він насипав на стіл махряка, й хлопці з рекордною швидкістю скрутили товстелезні цигарки…
– Сьогодні приходила Дашка й гроші за місяць правила… Я пообіцяв, – сказав Петро.
Хлопці щиро здивувалися.
– Пообіцяв? Це цікаво. А де ж ти візьмеш, хто ж платити буде?
– Це вже не моє діло. Дмитро – завгосп.
Саме в цю хвилину увійшов Дмитро і відразу ж почав лаятись.
– Ви чого двері не зачиняєте? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а двері настіж.
Ніхто