зачинила за собою двері й заридала…
Після сліз була всім радість, а після радости – знову сльози. Радість і горе чергуються в житті. Знала Лідія Вікторівна це і тому боялася і радости великої, і горя великого. Загалом вийшло так: у середу 14-го липня 1916-го року рівно о 12-й годині дня всією сім’єю в присутності і найближчій участі Мелентія було в садку під старим волоським горіхом поховано Рафаеля. В середу через тиждень Данило Васильович привів тільки-но куплених, білих як сніг шпіців Буца і Вегу, сина й матір, а Мелентій у цей таки день привіз із Дніпра велику каменюку на пам’ятник Рафаелеві, що вибирати її їздила сама Лідія Вікторівна. Ще через тиждень і знову у середу от розриву серця вмер Данило Васильович Шидловський. І його також було поховано в садку. В садку між двома каштанами.
Відтоді тихими, сумними днями, під вечір у свято, Лідія Вікторівна вбирається в білу або навпаки, зовсім чорну одежу, піде в садок, посидить то на камені над Рафаелем, то на лаві біля могили Данила Васильовича. Відтоді середа – нещасний, проклятий день. Не дурно в середу збираються члени партії комуністів. Лідія Вікторівна в середу не починає тепер аніякої роботи; не радить її починати й Інні Ричардівні і всім добрим людям.
У середу, наприклад, Інна Ричардівна не купає Тарасика, не ходе на біржу праці, не продає букіністові книжок.
Ми, я і Чижик, демобілізувалися восени.
Я досі пам’ятаю кожне перше число місяця, коли ми з «каптьорки» брали Чижикову, або мою, порцію хліба за місяць (нам вистачало на день однієї порції), несли його на Бессарабку, продавали, купували удвічі дорожче білий сьогодні спечений і їли його з молоком. Там ми познайомились із Мелентієм. Тепер він був сторожем не на чотири будинки, як колись, а на всю вулицю. Але толку з роботи було мало. Мусив Мелентій скуповувати у червоноармійців хліб та робити квас.
Майже завжди хліб у нас купляв він, бо найдешевше продавали ми. А восени Мелентій за п’ять карбованців, як знайомим, обіцяв нам знайти кімнату. Мелентій не одурив. Через два тижні ми жили в Лідії Вікторівни.
Прожили ми з Чижиком там три місяці, але за ці місяці ми всі так остогидли один одному, що іноді не балакали днями. Чижик мав дурну звичку сердитися за дрібниці.
Про Інну Ричардівну можна розповісти багато дуже цікавого. Те, чого не бачив сам, я знаю з оповідань Лідії Вікторівни та Інни Ричардівни. І та і друга люблять побалакати про минуле. Багато не менше цікавого встиг побачити і я сам, уже живучи на кватирі в цих чудних хазяйок разом із Чижиком. Цей гігант, що в 24 роки мав розкішну русяву бороду, схожу на бороду капітана Гранта, тіло літом кольору міді й міцні м’язи, як у борця, в останні дні багато перетерпів од хазяйок. Він – людина спокійна – ледве не забив Інну Ричардівну. Одна мить і був би кінець життю цієї людини. Але, дякувати, мабуть, Рятуйці, цього не трапилося. Скінчилося все добре.
II
Інна Ричардівна прокинулася бадьорою. Я пам’ятаю, як ласкаво, поривчо вона поцілувала в біле вухо Вегу, що сиділа на канапці,