тут у двері постукали й доповіли про прихід міністра поліції.
V
Імператор і далі стояв на тому самому місці. Його лівий чобіт прикривав білі уламки розп’яття. Імператор схрестив руки на грудях, що було характерним для нього жестом, коли він чекав чогось, коли думав про щось або прагнув створити враження, ніби думає. Водночас він таким чином твердо тримав себе, руками відчував своє тіло, правою рукою перевіряв, як б’ється серце, і керував тими ударами. Люди знали й любили цю його позу. Він сотні разів зображував її перед дзеркалом. І тисячі разів його малювали в такій позі. Ті малюнки висіли в тисячах кімнат у Франції та в усіх інших країнах світу, в Росії та Єгипті. Ох, він знав свого міністра поліції, цього небезпечного і недовірливого, старого і споконвічного чоловіка, що ніколи не був молодим і ніколи не вірив у Бога. Мов сухий, лискучий павук, він, наполегливий, терплячий і позбавлений пристрастей, снував і розривав своє павутиння. Чоловіка, що з-поміж усіх людей був найтяжчим безбожником, священика, що порушив обітницю, імператор приймав у позі, в якій його звикли бачити мільйони побожних християн. Тож імператор схрестив руки, щоб не тільки відчувати себе, а й дати Ненависному відчути віру мільйонів побожних людей, які шанували й любили імператора зі схрещеними руками. Імператор чекав свого міністра і став немов своїм пам’ятником.
Міністр уже стояв у кімнаті й схилив голову. Імператор не ворухнувся. Здавалося, ніби міністр схилився не так, як схиляють голову перед великим, а так, як тримають її, щоб сховати обличчя, вдаючи, ніби шукають чогось на підлозі. Імператор думав про розбите розп’яття, яке намагався приховати лівим чоботом і, звичайно, приховав би від кожного, але не від погляду цього поліцая. Імператорові видалося негідним, що він покинув своє місце, і негідним, що він щось приховує.
– Дивіться мені в обличчя! – наказав він, надавши своєму голосу давнього переможного звучання.
Міністр підвів голову. Він мав висохле обличчя, а його очі непевної барви, десь між ясною і темною, марно намагалися остаточно розплющитись і опиратися тискові повік, які самі собою опускалися знову, хоча міністр удавав, ніби всякчас намагається знову підняти їх. Його міністерський мундир був бездоганним і відповідав усім приписам, але, немов щоб нагадати про незвичну нічну годину, якої господар був змушений одягти його, був застебнутий не до кінця. Немов випадково один ґудзик на жилеті лишився вільним. Імператор мав помітити цей ґандж і таки справді помітив.
– Поправте одяг! – наказав імператор.
Міністр усміхнувся й застебнув ґудзика.
– Ваша Величносте, – заговорив міністр, – я ваш слуга!
– Вірний слуга! – кинув імператор.
– Найвірніший! – додав міністр.
– Щось я не помічав цього останні десять місяців, – лагідно дорікнув імператор.
– Крім останніх двох місяців, – заперечив міністр. – Для мене щастя знову бачити тут Вашу Величність, і