лиш його вбрати в чернецький клобук, набуває шляхетності й моральності. Звідавши по саме нікуди того фарисейства, він поглинав книжки й рукописи по п’ятнадцять годин на день.
Якось його доглядач і протектор прийшов із Біблією, але юнак відмовився її взяти, бо, мовляв, у порівнянні з давньогрецькими трактатами вона нічого не варта. Каптурник помовчав, дивлячись на нього, і нарешті спокійно й суворо мовив:
– Даруй на слові, але ти поводишся так само нерозумно, як людина, що гребує прекрасним ювелірним витвором з тієї лиш причини, що він забруднений. Отож, Пабло Симоне, слід навчитися очищувати цю коштовність, і, запевняю тебе, ця книга вартує не менше, ніж твори Платона і Аристотеля.
– Але що в ній такого незвичайного? Я перечитав її уздовж і впоперек і знаю її майже напам’ять. Нині, коли мій розум позбувся своїх страхів, і я можу вільно мислити, то бачу, скільки в ній суперечностей, фантастичних і безкорисних оповідок. До того ж, чи не кожен церковний Собор щось із неї викидає або ж додає…
– Хіба я казав: «Ось тобі чиста, довершена й осяйна перлина»? Я лише раджу ретельно очистити те, що у твоїх руках. А відтак ти знайдеш у ній багато вартісного і такого довершеного, що тільки може створити людина.
– Ти сказав – людина? – здивувався Пабло Симон. – Я ніколи не дивився на Біблію як на людський витвір, радше, як Божий. А коли й у це перестав вірити, вже не міг признавати її особливих чеснот.
– Річ у тім, що з тобою відбувається те саме, що й з дитиною, яку ошукують, підтримуючи в ній віру в те, що її батько – медик – владен вилікувати будь-яке захворювання. Коли виявляється, що це не так, дитина впадає в іншу крайність, і більше не вбачає у своєму батькові нічого вартого. Втім, якщо вона розсудить неупереджено, то зрозуміє, що, хай вона раніш і перебільшувала батькові чесноти, але він таки здатен лікувати певні захворювання або полегшувати їхній перебіг.
Пабло Симон усміхнувся і попросив роз’яснення.
– Ми ще про це поговоримо, – відказав той.
– Але забудь про апологетику і не квапся з висновками. Радше вдатися до здорового глузду, щирості та виважених думок і не боятися порушити суворі Аристотелеві канони.
– Так.
– Гаразд. Коли зайде Сонце, тебе припровадять до мене.
Ніколи раніше небесне світило не було таке загайне. Питання, що зачаїлися глибоко в серці юнака, непевні атавістичні страхи, які були тільки першими спробами подолати сумніви, сповнювали його душу неспокоєм. Звісно, він хотів з’ясувати собі істини, які сповідували давні християни – учні Вчителя, а його погорда до Святого Письма була лише криком відчаю, дещо притлумленого чуйним Платоном.
По скромній вечері, що засвідчувала здорову поміркованість, яка панувала в цій дивній спільноті, настав час аудієнції.
Коли його вивели з підземелля, він на повні груди вдихнув пахощі провесни. Добігав кінця квітень 1578 року і дев’яностий день його перебування серед братчиків.
За двадцять кроків