на матраці, і вкрився ковдрою.
Вітер з виттям стрясав старий дах, під його поривами деренчали шибки. Зовні – непроглядна темрява. У всьому будинку світло лише від тріпотливого язичка полум’я однієї-єдиної стеаринової свічки. Телеграф працює без зупинки, передаючи накази перед завтрашнім наступом. У передпокої та на горищі покотом лежать люди, не в змозі рухатися далі, – знесилені, хворі, легко поранені; завтра їм доведеться повернути назад.
Я лежу в напівдрімоті, виснажений; кілька офіцерів навколо мене сплять на копицях соломи. Люди, які тремтять від холоду зовні, розпалили багаття, віддерши дошки від стін стайні, і полум’я, що горить у ночі, привертає до себе інших солдатів.
Входить унтер-офіцер, просить дозволу привести погрітися свого товариша; той майже непритомний і, без сумніву, помре на морозі. Його кладуть на оберемок соломи біля дверей. Він зіщулюється, видно білки його очей, потилиця ледь стирчить з плечей. Плащ у декількох місцях продірявлений кулями, а край обгорів під час якоїсь ночівлі біля багаття. Руки заклякли від морозу, виснажене, страдницьке обличчя вкриває розпатлана, неохайна борода.
Сон долає мене, сигнали телеграфу – «тіті-тата» – здаються віддаленим шумом.
Удосвіта мене будять: усі готуються до наступу. Сонний, розправляючи затерплі кінцівки, я оглядаю це вбоге житло. Крізь низькі віконця, укриті крижаними візерунками, просочується сіре ріденьке світло, і в цьому тьмяному освітленні став помітний кожен куточок. У кімнаті лежав тільки солдат, якого привели напередодні; він сховав обличчя, повернувшись спиною. Двері до внутрішньої кімнати розчинилися, і з’явився один з ад’ютантів, князь Шенау-Грацфельд, чисто поголений, в піжамі: затхле повітря відразу сповнився димом від його вузького, довгого турецького чубука.
Помітивши нерухомого солдата в кутку, князь ступив був до нього, але з жахом відсахнувся. Обурено він наказав прибрати подалі тіло цієї людини, яка, швидше за все, померла від холери. Потім з ображеною пикою князь пішов до своєї кімнати. Двоє рядових втягли до нього похідну гумову ванну, прикрашену дворянським гербом і наповнену гарячою водою.
19
Субота, 24 жовтня 1914 року
Лаура де Турчинович повертається до Сувалок
Тривала подорож стомила її. Останній відрізок шляху з Оліти Лаура примудрилася проїхати не в телячому вагоні, зате потяг виявився неопалюваним. За останню добу вони раз у раз зупинялися, незрозуміло з якої причини. Частину залізничного полотна ремонтували, і на цих ділянках вагони погойдувалися, «немов корабель у морі».
О шостій годині ранку вони нарешті прибули на вокзал у Сувалках.
Разом з однією знайомою, дружиною лікаря, вона пішки вирушила до будинку, у вогкій осінній темряві. Вони насилу продиралися зруйнованою дорогою. Поступово світало. Вона побачила російських солдатів, деякі були п’яними. Побачила розгромлені будинки. Повалені паркани.
Діти й челядь залишалися у Вітебську, де вони знайшли тимчасовий притулок. Чоловік Станіслав був призваний