близ Марни вже оточена особливим ореолом. Причина очевидна: саме там були зупинені німецькі армії, що здавалися непереможними, там був врятований Париж і зникла загроза поразки у війні. (Крім того, перемога біля Марни стала розрадою після величезного розчарування через провал дорогого наступу французів у німецькій Лотарингії на самому початку війни.) Але була й ще одна причина. Поле бою було доступним. Зона бойових дій зазвичай була строго закритою для цивільних осіб, потрібен був спеціальний дозвіл, щоб просто зателефонувати туди. (Іноді навіть у високопоставлених політиків виникали труднощі, коли вони мали намір виїхати на фронт, а вони охоче просилися туди, бо це виглядало гідним вчинком, і до того ж вони могли вбратися в костюми власного винаходу, що нагадували військову форму. Одного разу, коли Бріан приїхав на фронт, його вважали за шофера.) Проте місця близ Марни, де точилися бої, були відкритими для всіх охочих і розташовувалися близько від Парижа. Тому вони незабаром стали місцем паломництва. Люди приїжджали туди, збирали осколки, що вкривали поле після боїв, везли додому як сувеніри різні предмети, зокрема: каски, кашкети, ґудзики, гільзи від патронів, осколки гранат, картеч. Ті, хто були не в змозі поїхати на поле, могли замість цього купити щось на пам’ять на деяких ринках, де щойно зібрані сувеніри продавали просто в кошиках.
Лейтенант Симон почав описувати свої враження і те, як він був поранений у битві. Тут Корде побачив, що гості за столом поводяться неуважно і майже не слухають оповідача. Історії про героїв і драматичні військові події також схильні до інфляції. І тоді він згадав про офіцера, якому ампутували обидві ноги і який сказав потім: «Тепер я герой. А за рік стану просто калікою».
Усе ще немислимо сказати: швидше уклали б уже мир. Почувши таке, усі хором кричать: «Обурливо!» Люди знову почали заповнювати ресторани[66].
33
Субота, 6 лютого 1915 року
Вільям Генрі Докінз сидить біля пірамід і пише листа матері
«Люба мамо, – пише він, – на жаль, цього тижня пошти не було, оскільки бракує поштових кораблів». Поштовий зв’язок з австралійськими військами в Єгипті вкрай ненадійний. Три тижні тому вони одержали листи, яких чекали з листопада: прибуло одразу 176 мішків із поштою. Спершу – нічого, потім – забагато, важко на все відповісти. Тепер – знову нічого.
Але Докінз отримав листа з домашніми новинами. Він знає, що всі живі – здорові, що мама водила близнючок до дантиста, що квіти, які він відправив знайомій дівчині, не надійшли, що ціни в Австралії зростають. Настрій у нього гарний. Хоча він, як і раніше, з неприязню ставиться і до самої ситуації, і до Єгипту. Тривають нескінченні навчання, і ще їх застала перша цього року піщана буря. Вони, як і раніше, не знають, що ж буде далі, – чи відправлять їх до Європи чи залишать у Єгипті.
Війна поволі наближається, але поки її ще не видно й не чутно. Приблизно тиждень тому британські літаки-розвідники виявили османські військові з’єднання, що рухалися через Синайську пустелю до Суецького каналу. Три