Своя кров. Михайло Нечитайло

зібрав посуд.

      – Портфелика не забудь, телице, – кинув до дівчини портфеля.

      – Ти сядеш, – наразі вчув нахабне. – Я клянуся – ти сядеш.

      – За що? – здивувався.

      – За глум.

      – Дівко, та тебе, певно, півміста жарило, чого я сідати маю? – обурився.

      – Щоб не брав те, що тобі не дають, – нахабніла зґвалтована. – Болід драний.

      – Заткни халяву, – підступив упритул, – бо додому далеко, а я тут.

      – Ти думаєш, тебе не знайдуть? – рюмсала. – Знайдуть.

      – А ти що, не збираєшся мовчати? – отетерів. – Ти проти кого преш, дитя? Та мої… мої… родаки… вони тебе разом з твоїми безробітними… Та шипшина не цвіте на осінь.

      – Ой, знайшов, чим хвалитися, своїми родаками. Тьху! Та й мої не безробітні, – зблиснула очима. – Мої…

      – На цій вулиці, – заперечив, – солідні люди не живуть.

      – Зате просто люди живуть, – раптом несподівано скинула з його голови шапку, вхопила за чуба, гупнула мармизою об цямрину напіврозваленої криниці, біля якої ґвалтував.

      Гупнула ще раз.

      Зібралась – і тікати. Та заплуталася в порваних ним лахах, тож схопив за ногу.

      – Просто люди в рахунок не беруться, – вчив. – Уб’ю лярву, хто тебе знайде, ти, горе конвойоване.

      А воно не з лякливих трапилося.

      – Не вб’єш, – затялося.

      – Уб’ю, – наполягав, наступав на горло.

      – Ні, – хрипіла.

      Сперечалася, сперечалася, будила в ньому звіра, будила, доки й не затихла.

      – Дурепа, – вилаявся, – де ти на мою голову взялася?

      Помацав тіло, послухав дихання – нічого не второпав, чи жива ще, чи вже того. Тепла ще, точно, а чи жива?

      Підтягнув до цямрини, нахилив над криницею.

      – Хай Бог їй буде за суддю й за ангела-хранителя, – мовив.

      Мацнув рукою по закривавленій своїй пиці.

      – Що, напилася моєї крівці? – єхидно зауважив.