Суррена, зчищаючи зі своїх обріїв таких красенів, як Джо та Гвіам, хилилася до тонкокрилого Летюка. Нічого не скажеш, студент здібний, але ж хвилею котить трохи рідше, ніж хоча б і Джо, трохи скромніше. І такого обрати? За що? За розмарин? А він його нюхав, він його бачив хоч раз на віку?
Джо порився в енциклопедіях, підчитав трохи про ту нещасну рослину. Ну, вічнозелена, ну, запашна, ну, з родини губоцвітих (о, це точно Летюк криє в цій губоцвітності, бо як балакає, таке враження, наче губи в трубочку складає, а не слова ними вишіптує), ну, олію з неї чавлять. Навіть у ботанічний сад сходив, надибав там цю принаду – нічого особливого, рослина, як рослина.
Плюнув Джо на ту оказію, відвернувся від Суррени, жив, як і до цього.
Того вечора всі сиділи в холі гуртожитку, балакали про се, про те. Патриція пішла спати, а Суррена викручувалася перед товариством, як булочка на променаді хлібних зваб вищого ґатунку. Ну, як ти його відведеш ті очі?
– Розмаринчику б пожувати, – томно так з дівочих уст.
Хто й уваги не звернув, розходилися собі по кімнатах, Гвіам, Джо й Летюк лишилися.
– А що, хіба це проблема? – зверхньо так Джо.
– Як сказати? – Суррена чваньковито.
– Зараз організуємо, – Летюк невпевнено здійнявся з крісла.
Джо та Гвіам переглянулися.
– Давай, давай, – заохотили Летюка й поспіхом подалися геть.
– То що? – Гвіам потирав руки. – Організуємо дамі щастя?
– Можна, – завівся Джо.
Організувати, то й організувати, але як? Нічної пори їхній заклад закритий, на вулицю студентів не випускають за жодних обставин, бо й за дня повної свободи не мають, певного нагляду майбутня професія потребує. А як піццу чи коржика здобного через кур’єра замовиш, припре до віконця на першому поверсі, де має майбутнє летюче студентство право на передачі зі звичайного світу. Одним словом, виходу в зовнішній світ катма, а розмарину, ще й терміново, через кур’єра не замовиш. Проблема мала вирішуватися в неординарний спосіб.
Порадилися, пішли в спортзал, зняли зі стелі мотузку для фізичних вправ, вийшли на балкон з тильної сторони будівлі, глянули довкіл. Сьомий поверх викладав перед очі хай і не надто обширну, та все ж достатню панораму, аби зрозуміти, що поверх таки сьомий.
– І як це Летюк буде штурмувати висотні бастіони в самоті? – похіхікали та й приступили до процесу.
Спершу Джо обв’язав мотузку довкола себе й по ній на нижчий балкон спустився Гвіам. Потім уже він притримував знизу перекинуте через перила балкона спорядження, поки по нім ковзав униз Джо. І так то один, то інший – і ось хлопці й на грішній землі. Мотузку лишили зачепленою за перила балкону другого поверху, а самі рвонули в ботанічний сад.
Там штурмували тини та турнікети, лазили алеями, придивляючись до табличок, за якусь годину надибали потрібне, напатрали в пазуху, понесли до обителі. Мотузкою, один через одного, як і спускалися, тільки в зворотному порядку, вибралися нагору. Гордо понесли здобуте замовниці.
В холі вже нікого не було, ще б пак, годин з чотири лазили містом, але це не зупинило гонорову паруботу.
– Що,