і ридай,
Осінь ходить по лузі…
Я закінчив середню школу зі срібною медаллю й залишив назавжди Коломию і Трач. Покинув без болю – стомився. Й пішов у світ райські сади садити…
Рвонули баскі коні, вітер студить на обличчі останню сльозу, і залишаються позаду мій рідний гай, в якому кожне дерево має людське обличчя, і Пиконів з бабою Лісною і з божевільною красунею Оксаною, і трясовина з підземним храмом… Прощайте, дитинство і моє наївне поганство! Все залишаю і йду здобувати великий світ і себе, великого, у тому світі.
Гей, та чи знав я тоді, яким малим вернуся колись у Трач до батькової могили?!
6
Згадав я ось перший рік свого навчання у Львівському університеті на україністиці 1948/49 року. На 1-му українському зібралися з усіх усюд найрозмаїтіші молоді люди: жовтороті випускники середніх шкіл і бувалі фронтовики, які після війни закінчували навчання у вечірніх школах, мешканці Галичини, Волині і східних областей України; затруєні комуністичною ідеологією діти партократів і ярі місцеві націоналісти; адепти чистої науки, кар’єристи і пристосуванці.
Університет, який за своїм покликанням мав би бути храмом науки, фортецею розуму, національною школою, нагадував у цей час швидше солдафонську казарму, в якій захопили владу єфрейтори, а генерали мовчки ждуть своєї відставки. Незважаючи на те, що працювали в університеті такі світлі уми як Михайло Возняк, Іларіон Свєнціцький, Михайло Рудницький, Іван Ковалик, Тарас Франко, Юрій Мушак, Євген Лазаренко та інша висока професура, до керма пхалися озброєні єдиновірним ленінським вченням неуки і пройдисвіти типу погромника Череповського – секретаря комітету комсомолу, малограмотного Воробйова – тодішнього декана філфаку, Лізенбойма – декана геологічного факультету, якого пересмикувало на звук української мови, всіх, зрештою, не почислиш, а очолював цей сонм кар’єристів ректор Білякевич, який титулував себе професором, не маючи, здається, навіть звання кандидата наук. Ці горе-вчені методично розколювали університетські наукові сили на два ворожі табори, один з яких залишався у програші і, будучи, власне, мозком найвищого навчального закладу в Галичині, розсмоктувався, розбігався або ж, відмовляючись від своїх принципів, пристосовувався, а його місце займала дипломована чернь, яка послідовно перетворювала храм у стійло.
Метода витравлювання справжніх наукових сил у професорсько-викладацькому стані прямо накладалася на студентство: у групах брали верх вискочки і парвеню; вони, запевнивши собі офіційну підтримку комітету комсомолу, буквально зацьковували тих студентів, які прагнули знань і, уникаючи показушної громадської роботи, гибіли в бібліотеках. їх звинувачували в безідейності, в індивідуалізмі, в провину ставили їм навіть їхні знання, які, мовляв, відірвані від соціалістичної дійсності, приносять народові тільки шкоду; юних подвижників науки ганьбили на комсомольських зборах і врешті-решт жорстоко з ними розправлялися. Після вбивства Ярослава Галана сотні студентів Львівського університету були виключені, заарештовані або ж духовно зламані привселюдним каяттям