Денис Лукіянович, про якого писала колись Леся Українка, що його твори читати – все одно що жувати вату, – він називав його «хрунем». Мені самому доводилося чути: маленький гном з довгою білою бородою, який завжди чомусь сидів у президії й іншого місця в залі засідань Львівської організації Спілки письменників для себе не знаходив, попискував картаво, коли до зали заходив Михайло Яцків: «О, х’юнь пйийшов!» І коли хтось не розумів, що сказав Лукіянович, Михайло Рудницький, який завжди сидів у передньому ряді, пояснював: «Він каже, що до нас зайшов хрунь».
Рудницький теж був вартий свого. Ерудит, скептик і літературний цинік, він водно глузував з молодих поетів, які читали в залі засідань свої поезії або виступали із роздумами про літературу; кидав з першого ряду в’їдливі репліки, які згодом усім приїлися й остогидли: «Назвіть хоча б двох французьких поетів», «Щоб говорити про „Варлаам і Йоасаф“ Франка, треба знати стільки мов, скільки знав він», а найулюбленішою його фразою було: «Ваші вершики можна читати знизу вверх і зверху вниз, і від того їх зміст не міняється».
Мав Рудницький необережність сказати це на адресу молодого Павличка, і той тяжко відомстив професорові. Переклав «Осінь» Пушкіна українською мовою з останнього рядка доверху (Стояв листопад біля двору, Надходила нудна пора – і т. д.) і прочитав на засіданні поетичної секції, видаючи вірш за свій. Рудницькому поезія сподобалася, він схвально похитував головою й почісував пальцем борідку, а Павличко, закінчивши, сказав: «Так ось, Михайле Івановичу, я щойно прочитав знизу вверх вірша Пушкіна „Осінь“ у своєму перекладі». Пирснув у залі сміх, Михайло Рудницький вийшов, на засідання більше не приходив, і від цього ми, звісно, багато втратили.
Але – про Яцкова. Надходила відлига шістдесятих років, і молоді письменники потягнулися до чистих джерел, відшукуючи в літературній спадщині і в сучасній поезії те справжнє, що не було вражене фальшем і політичною спекуляцією. Знайшли молодого Тичину, Фальківського, Зерова; відкрили поетичну скарбницю Богдана Ігоря Антонича; я вчився лаконічності в Івана Керницького («Святоіванські вогні»), а зразком лапідарності була для мене новела Михайла Яцкова «Гермес Праксителя».
Аж потім я дізнався, що львівські молоді літератори (працював тоді в Щирці) за кілька років до мене відкрили для себе Михайла Яцкова: внадилися до нього, слухали з відкритими ротами його цікаві розповіді про літературне життя минулого століття і водили старого на каву, бо любив метр добре й випити. Та коли ті безпардонні молодики – В. Лучук, М. Петренко. Б. Горинь – намагалися завести Яцкова в третю або четверту кав’ярню, він вивільнявся з рукавів свого чорного сюрдута з кротовим коміром і втікав додому, знаючи, що на другий день хлопці принесуть йому сюрдут і викуп – «бенькартик» монопольки.
Звісно, всього цього я не знав, коли з тремтінням у серці переступав поріг його квартири по вулиці Мечникова. Зробив я це з лукавої намови директора видавництва «Каменяр» Дмитра Цмокаленка. Мені було запропоновано вступити