аж гривеника; оттак і усюди він робить. Вже якби не було…
Тут підбіг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччям у спину товкмачила, так нічого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотілось з Марусею посидіти та про парубків наговоритися.
Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки: а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: «Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата… у них і парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що і дивитись… Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам’ять. Хоч би на сміх вони мені сказали…» Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: «Чи він мене любить? Чіт чи лишка?»
– Чіт! і любить тебе від щирого серця! – обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту, та не знав, як зайняти.
– Ох, мені лишенько! – скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір. – Хто такий? Про кого ви говорите? – пита й сама не зна, для чого і об чім.
– Той тебе любить… про кого… ти думала… – казав Василь, задихаючись від несмілості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці.
– Та я… ні про кого… не думала… я так… – сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже. – Хто б то мене й полюбив?…
– Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп’ять насилу дух перевів і каже: – Я знаю такого…
– Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! – так кликнула її та ж Олена. Маруся ні жива ні мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опісля і сміятиметься їй; а що найбільш те їй було страшно і жалко, і ніби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотілось, щоб він їй сказав, що він сам її любить. От як злякалась, скочила з місця та й не може і ступить: а Олена знай її кличе: «Та йди сюди, ось-осьде я». А Василь теж став як укопаний і не зна більш, що й казати. На думці б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на біду, підслухав, що Маруся об комусь вже дума і що йому нічого тут убиватися; а тут ще Олена збила його з товку… От і стоять вони обоє, сердешні, і не знають, на яку ступити, і чи йти їм куди, чи що робити?
Вже сама Олена прийшла до Марусі й питається: чи вона тутечки довго буде?
– Ні, – каже Маруся, – уже мені пора додому. Нічого більш тут дожидатись. – Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!
– І я отсе йду додому, – каже їй Олена, – мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходім завтра укупі на місто; мати казала дещо куповати, так ходім зо мною; ти таки усе лучче знаєш.
– Добре, ходім. Моя матуся щось нездужа,