Клерфе вибіг їм навперейми, вхопив лівого коня за віжки й добру хвилину дозволив себе волочити.
Нарешті коні зупинилися. Вони тремтіли всім тілом, а над головами клубочилася хмара пари. Їхній переляканий, божевільний погляд справляв враження, ніби очі належали якимсь доісторичним істотам. Клерфе обережно опустив віжки. Коні стояли, пирхаючи та побрязкуючи дзвониками. Вочевидь, то не були звичайні шкапи, вживані до запрягу.
З саней піднявся високий чоловік у чорній хутряній шапці й почав заспокоювати тварин. Біля нього сиділа молода жінка, котра міцно вхопилася за поручні. У неї було засмагле обличчя і дуже світлі очі.
– Мені дуже прикро, що я вас налякав, – сказав Клерфе. – Я не подумав про те, що коні тут не звиклі до авто.
Чоловік ще трохи займався кіньми, після чого пустив поводи й сів у сани.
– Не звиклі до авто, які так галасують, – сказав холодно. – У кожному разі сани я міг би сам затримати. Проте я дякую, що ви намагалися нас урятувати.
Клерфе оглянув свої штани, потім підняв очі й побачив зарозуміле обличчя, в якому тлів ще слід насмішки, мовби той чоловік глузував з того, що він без потреби вчинив героїчний жест. Уже давно ніхто в нього не викликав такої відрази з першого погляду.
– Я не збирався рятувати вас, – відказав він сухо, – а своє авто від полоззя ваших саней.
– Маю надію, що ви при цьому не дуже вимастилися.
Чоловік зайнявся знову кіньми. Клерфе придивився до жінки. «Вона і є причиною, – подумав Клерфе. – Він сам хоче залишитися героєм».
– Ні, я не вимастився, – відказав повільно. – Для цього треба чогось більшого.
Санаторій «Белла Віста» розташувався на узвозі вище села. Клерфе припаркував авто біля входу, де стояло вже кілька саней.
– Клерфе! – гукнув хтось.
Озирнувшись, він побачив, на своє здивування, Ґольманна, який наближався до нього. Думав, що застане його в ліжку.
– Клерфе! – гукав Ґольманн. – Це справді ти?
– Авжеж. А ти? На ногах? Я думав, лежиш у ліжку.
Ґольманн розсміявся.
– Лежання тут старосвітське. – Він поплескав Клерфе по спині та втупив погляд в авто. – Мені здалося, що я чую знизу гарчання «Джузеппе», я думав уже, що то галюцинація. А потім побачив, як ви піднімаєтеся вгору. Що за несподіванка! Звідки ти їдеш?
– З Монте-Карло.
– Ти диви! – Ґольманн не міг заспокоїтися. – І на додачу з «Джузеппе», цим старим левом! Я думав уже, що ви забули за мене!
Попестив кузов авта, в якому не раз їздив на перегонах. У ньому дістав також свою першу важку кровотечу.
– То це таки «Джузеппе», правда ж? Не його менший брат?
– Так, «Джузеппе». Але вже не бере участі в перегонах. Я викупив його з фабрики. Тепер на пенсії.
– Як і я.
Клерфе підвів очі.
– Ти не на пенсії, лише у відпустці.
– Цілий рік! То вже не відпустка. Але ходімо всередину. Мусимо відсвяткувати цю