двір, огороджений і повний охорони. А що в нас позаду?
Набагато цікавіше, запевняю вас. Прямий спуск на задній двір, слабко освітлений єдиною лампою. Там стояли сміттєві баки й бочки. Довершували пейзаж важкі ворота у стіні. Без сумніву, зачинені. Але те, що людина зачинила, людина може відчинити. Принаймні я можу. Це шлях на свободу.
Звісно, ще треба якось спуститися з п’ятого поверху. Ет, щось вигадаю. Або, можливо, знайду інший шлях на задній двір. У мене ще достатньо часу, щоб спланувати втечу, – аж шість днів. Мої ноги задубіли, я позіхав і трусився від холоду. На сьогодні досить. Мої жорсткі нари зараз здавалися такими зручними.
Обережно й тихо я скрадався назад. Із полегшенням зачинив за собою люк, перевірив, чи він справді замкнений, спустився на підлогу та попрямував на свій поверх…
Попереду я почув голоси. Гучні й чіткі. Найкраще розчув свого шановного співкамерника Віллі. Я з жахом узрів важкі чоботи охорони та кинувся бігти назад до сходів. А слова Віллі дзвеніли у моїх вухах, як вирок долі:
– Прокинувся, а його немає! Я сам у камері! Його монстри з’їли чи щось таке! Тоді я закричав. Врятуйте мене, будь ласка! Що б воно не було, але воно проходить крізь зачинені двері! Я наступний!
Розділ 4
Від люті на цього кретина мене кинуло в жар; щоправда, відразу охолодила перспектива, що зараз неодмінно піймають. Я інстинктивно втікав подалі від голосів і людей. Назад до драбини, один проліт, другий.
Будівля спалахнула всіма вогнями, заревла сирена. В’язні прокинулись і почали перегукуватись. За хвилину вони підійдуть до дверей своїх камер, помітять мене, закричать, з’явиться охорона. Втекти неможливо. Я знав це, але однаково біг уперед. До верхнього поверху, до останніх камер. Тепер у коридорі горіло яскраве світло. В’язні у камерах мене побачать, коли проходитиму повз них, і, безперечно, якийсь малолітній злочинець мене здасть. Кінець.
З високо піднятою головою я зробив крок у коридор і зазирнув у першу камеру.
Вона стояла порожня. Як і всі інші камери на цьому поверсі. Ще не все втрачено! Я пробіг повз порожні камери, злетів драбиною, немов скажена мавпа, і намацав відмичкою замок. За мною пролунали голоси, що ставали все гучнішими. То, відвернувшись від мене, піднімалися сходами двоє охоронців. Хтось із них таки мусив повернути голову. І коли вони опиняться на поверсі,звісно, передусім побачать мене.
Замок піддався, я штовхнув люк і прослизнув на дах. У щілину люка, що зачинявся за мною, я розгледів двох огрядних охоронців, які саме звернулися у мій бік.
Чи зауважили вони, що люк зачинявся? Моє серце калатало в такт ударам навіженого по барабану, я задихався, щосекунди очікуючи почути ревіння сирени.
Нічого. Я досі вільний.
Хоч яка моя свобода! Мене охопив відчай. Я справді вільний, вільний залізти на дах, вільний тремтіти та пітніти там, вільний крутитися як муха в окропі, поки мене не знайдуть.
Якоїсь миті прокинувся жаль до себе. Тоді я встав і ляснув себе, немов паршивого