та менші справи.
У снах для Дарини починається інше життя. Реальність, зовсім не схожа на денну. Сьогодні вночі Дарині наснилося, що у неї є свій сад. Вона садить духмяне зілля, присіла та вкладає у рівчачки довгасті, округлі насінини. «Щоб зілля проізростало». Вранішнє сонце припікає спину, Дарина наспівує незнайому пісеньку – слова та мелодія самі прикочуються та приклеюються до губ: Oregano, marjoram, chіves they grew to fill the empty spaces in her heart… in my heart…[1] Дарина мружиться від сонця і прокидається. А наступної ночі їй сниться, що вона їде в подорож до Італії, і маленький літак злітає з поля, порослого розквітлими конваліями. А ще наступної ночі сняться страуси, що гуляють по вулицях. Насправді Дарина чекає сну, в якому їй насниться мама. Але той сон не приходить. І коли нарешті мама їй сниться, Дарина навіть не може зрадіти – так стомило її чекання. Мама з новою зачіскою – здається, боб-каре, каже: «Нарешті постриглась гарно. Тут уміють стригти». Тепер у неї все гарне: волосся відросло, на тілі вже немає набряклих лімфовузлів, шкіра не жовта. Хоча там немає тіла. Тіло залишилось тут.
Дарина пригадує: тіло, що втрачає пружність, життєві соки, тіло, що виснажується і спотворюється. Тіло стає вузлуватим і повільно вмирає, як дерево. Тіло перестає бути красивим, воно перестає врешті-решт нагадувати саме себе. Тіло позбувається своєї тілесності, вивільняється від неї та зникає. Це оболонка, це наче шкірка, яку змія скидає з себе. Це вже не тіло.
Люди переходять життя, обростаючи подіями, враженнями, бажаннями, образами, спогадами та речами. Дарина уважно придивляється до речей, які її оточують.
Занадто складно так жити занадто рано померти залишаються спогади квіти книжки закладки конверти залишаються тіні на стінах залишатися очі не бачать люди у сірому місті за вранішнім сонцем на вранішнє сонце крячуть крячуть і плачуть.
Дарина спостерігає за воронами, що граються в снігу. Ворони виявляються милими веселими птахами. І виглядають на білому тлі дуже красиво. Батько-ворон купає мале вороненя, заштовхуючи його глибше в снігову ямку. Вороненя сидить у сніговій ванні й задоволено стріпує крилами. Мама-ворона розчулено спостерігає за своїм дитинчам. Така ідилія. Дарині подобається ця вороняча родина.
Дарина не пише щоденника, принаймні вона не хоче це так називати. Вона записує слова – рештки денних вражень, переживань, побачене та почуте осідає у ній всередині, його так складно висловити. Але іноді можна видобути на поверхню. Дарина часом заримовує слова, бо їй здається, що так ними деколи можна більше сказати. Слова не завжди хочуть римуватися, вони штовхаються, б’ються, кепкують одне з одного й кидаються в різні боки. Дарина залишається без слів, але не полишає надії, що таки знайде потрібні фрази. Може, це й помилка. Дарина помиляється дуже часто. Потрапляє у безглузді ситуації, із яких не може знайти виходу. Помиляється в людях, ставлячись до них надто довірливо та наївно, помиляється в речах, бо не може знайти в них того, чого шукає. Помиляється в книжках, бо серед них ще не