еговіркому приятелеві. Тож і тепер він звично попрямував до шинквасу, пошепотівся з миловидною, як на свої роки барменкою, а повернувшись, оголосив:
– Кава зараз буде. Для нас – із коньяком. Я сказав їй, що ти серйозний бізнесовець, і це твоє сокровенне бажання…
У кав’ярні спиртним не торгували, та заборона стосувалася не всіх.
– Дідько ти, Віньку! Зараз вмочимо писки, і знову піде-поїде. А в мене ж є ще одна важлива справа.
– Якщо ти вважаєш дзвінок до своєї вдовички важливою справою, то ну тебе…
Оресту подобалася Вінькова звичка називати осіб протилежної статті «вдовичками», але коли це стосувалося його Олюньки, трохи ображався. Правда, в собі, бо говорити щось наперекір другові не мало сенсу: на будь-яке Орестове слово Вінько знаходив десять своїх – вагомих і мовби висічених із каменю. Із них він вдало вимуровував громіздкі контраргументи, які Орест теж не міг беззастережно приймати, а тому інколи все-таки прагнув посперечатися.
– Ходімо краще до університетського гуртожитку, – звузив очі Вінько, – та й відвиснемо за повною програмою.
– Не можу. Настрою нема. Та й взагалі…
Барменка принесла на маленькій таці каву і коньяк.
– О, пані є великою конспіраторкою, – підбадьорливо засміявся Вінько, ковтнувши з однієї філіжанки. – Щиро дякуємо. Та не кисни ти! – майже викрикнув до Ореста, – плюнь і забудься. Не вийде з цього нічого путнього. Ти тут страждаєш, ходиш, як мокра курка, нормального життя цураєшся. Думаєш, твоя Олюнька там чернечу рясу одягла? Хрін! Знаю я їх як облуплених…
– Віньку, припини. Оля – порядна дівчина. Ми цілком довіряємо одне одному…
– Довіряєте? Ха! Ти довіряєш? А я нікому не довіряю. Колись, пам’ятаю, розважався з однією «вірною». Весілля менше ніж за місяць, вже біла сукня у шафі, чувак, віриш, сам бачив. Хлоп її у відрядження кудись гайнув, а вона – у кнайпу. Там я її й підарканив.
– І що?
– Осідлала вона мене і гарцює, телефон поряд із ліжком задзеленчав, вона за слухавку, а там її милий. У житті я не чув стільки ніжних і лагідних слів – і найкращий, і найжаданіший, сумую, мовляв, приїжджай хутчій, бо не витримаю і помру, а сама, старий, в’їдь у тему, і далі на моїм штуцері совається, курва…
– І що, це є приводом до узагальнення?
Орест знав, що Вінькові просто не щастило в особистому житті. І про його колишнє короткочасне одруження був начуваний. Не склалося, не та жінка трапилася на життєвому шляху… Але ховати задавнені рани за машкарою цинізму, – хіба це вихід зі становища? Останнім часом за Віньком постійно волочився якийсь непотріб у жіночій подобі. Та й Орест вже втомився про це говорити і думати. Хай живе, як йому подобається…
– Якщо не узагальнення, то один із типових випадків, – Вінько зруйнував хід Орестових думок. – Жінки не здатні кохати. Зарубай це собі на стовбурі. Ми – здатні, а вони – ні. Якщо жінка навіть іде з чоловіком на край світу, повір, не заради кохання, а лише леліючи якийсь меркантильний інтерес.
– Ні, Віньку, у мене все зовсім не так.
– Ха! Ти ж сліпий, як пень. І загальмований. Тому пояснюю усе, як кажуть, на сірниках. От дивимося на тебе. Молодий і привабливий. Самостійно здобув освіту. Поїхав за кордон, заробив копійчину і придбав житло. Працюєш перекладачем у серйозній фірмі. А тобі ж тільки двадцять сім, тобто перспектив реального зросту – до біса і ще трішки. Будь-яка вдовичка, дізнавшись про все це, заприсягнеться на всіх бібліях, коранах і талмудах, що кохатиме тебе до смерті. У них на таких чоловіків нюх. Собаче чуття. А ти розтечешся, як шмарок по валізі від щастя, що якась ціла богиня зійшла з небес і удостоїла тебе своєю увагою. Рватимеш жили, щоб забезпечити її існування, носитимешся з нею, ніби з цяцькою. А вона, насолоджуючись усім, що ти для неї зробиш, зневажатиме тебе, а при першій-ліпшій нагоді стрибатиме у гречку. Всі вони однакові. В іншому ти мене не переконаєш ніколи.
– Я й не прагну… Хоча мені здалося, що ти зайвий раз прагнеш переконати себе ж…
Перед Орестом знову промайнула картина його стосунків із Олею. Він і раніше після подібних бесід прагнув припасувати до себе Вінькові теорії, та нічого не стикувалося. Орест шукав хоч маленьку чорну плямочку, ледь помітну тріщинку, аналізував слова і жести коханої, висвічував розумом найтонші відтінки поглядів та розмовних інтонацій, але… Сущі дурниці говорить Вінько, вважаючи його задуреним чи засліпленим. Він просто кохає і відчуває взаємність. А якби запримітив хоч якусь фальш, його б і переконувати не треба було ні в чому. Але наразі існує щастя. Величезне щастя. Хай вони рідко бачаться, хай він страждає від розлуки. Але ж знає, впевнений – настане день, коли його Олюнька повернеться, цього разу – назавжди, і все буде, як раніше, або й ще краще. А Вінько? Можливо, він просто трохи заздрить?
– Гаразд, Орку, не ображайся, бо в тебе такі очі, що, дивися, й битися полізеш. Не сердься. Життя покаже, хто має рацію, а хто – кулемет. Краще давай помізкуємо, як використати решту виділеного Господом часу.
– Що тут думати? Я мушу забігти на міжміську телефонку. А надалі знову вільний.
– Тоді