знову Мева, королева Лирії, голосно звинуватила Нільфгард у провокації і закликала на допомогу короля Демавенда з Едірну. У Третогорі відбулася публічна страта реданського барона, котрий потаємно кумався з емісарами нільфгардського імператора Емгира. У Кедвені об’єднані у великий загін командо скойа’таелів влаштували різанину в форті Лейда. Як реванш за ту різанину людність Ард Каррайгу вчинила погром, замордувавши десь із чотири сотні нелюдей, які жили в столиці.
У Темерії, розповідали купці, які їхали з півдня, панують смуток і жалоба серед цінтрійських емігрантів, яких зібрано під штандартами фельдмаршала Віссегерда. Бо ж підтвердилася страшна новина про смерть Левеняти, княжни Цірілли, останньої з крові королеви Каланте, яку звали Левицею з Цінтри.
Розповіли також трохи страшних, зловісних пліток. У кількох селах на околицях Альдерсберга дійні корови раптом почали порскати кров’ю з вимені, а на світанку в імлі бачили Діву Мору,[5] провісницю страшної погибелі. У Брюґґе, біля лісу Брокілон, забороненого королівства лісових дріад, з’явилося Дике Полювання, галопуючий по небесах почет примар, а Дике Полювання, як всюди відомо, завжди провіщає війну. З півострова Бремерворд бачили корабель-привид, а на борту його – примару: чорного рицаря у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха…
Гонець не прислухався довше – був занадто втомленим. Пішов до спільної нічліжної кімнати, звалився на лежанку й заснув наче колода.
На зорі він устав. Коли вийшов на подвір’я, трохи здивувався – не був першим, хто готувався у дорогу, а таке бувало рідко. Біля криниці стояв осідланий чорний жеребчик, а поряд, біля корита, мила руки жінка в чоловічому одязі. Почувши кроки Аплегетта, жінка повернулася, мокрими долонями зібрала й відкинула за спину буйне чорне волосся. Гонець уклонився. Жінка легенько кивнула.
Заходячи до стайні, він мало не зіткнувся із другою ранньою пташкою, якою була молода дівчина в оксамитовому береті, яка саме виводила назовні кобилу в яблука. Дівчина терла обличчя і позіхала, спираючись на бік своєї конячки.
– Йой, – муркнула, минаючи гінця. – Засну, може, на коні… Точно засну… Уаауаауа…
– Холод тебе збадьорить, коли розженеш кобилку, – ґречно сказав Аплегатт, стягуючи з притолоки сідло. – Щасливої дороги, панянко.
Дівчина повернулася і глянула на нього, наче тільки зауваживши. Очі вона мала великі й зелені, наче смарагди. Аплегатт накину на коня чапрак.
– Щасливої дороги зичу, – повторив. Зазвичай-то він не був ані відвертим, ані говірким, але тепер відчував потребу у спілкуванні із ближнім, навіть якщо ближнім тим була звичайна заспана шмаркачка. Може, цьому сприяли дні самотності на шляху, а може, те, що шмаркачка трохи нагадувала його середню доньку.
– Хай вас боги бережуть, – додав, – від нещасливого випадку й злої пригоди. Удвох ви лише, до того ж жінки… А часи зараз недобрі. Усюди небезпека на шляху чигає…
Дівчина ширше розплющила